**Щоденник Любови**
Сьогодні ми з Володимиром повернулися з ринку. Навантажені пакетами, ми занесли їх у кухню та почали розкладати. Володимир, цілком у своїх думках, раптом обернувся до мене з легкою усмішкою:
— Любонько, йди відпочинь. А я приготую дещо особливе… Мою фірмову страву. Тушковане м’ясо!
— Ти вмієш готувати тушковане? — я завмерла, роззявивши рота від здивування.
— Ну так, а що тут такого? — він щиро здивувався.
— Та ні… Просто… — Я раптом сховала обличчя в долонях і заплакала. Беззвучно, але глибоко, наче через край прорвався цілий потік почуттів.
Володимир збентежено підійшов ближче, сів поруч.
— Любо, що з тобою?.. Щось трапилося?
Я не відразу змогла відповісти, але потім, витираючи сльози, прошепотіла:
— Ніхто… за останні роки… не готував для мене тушкованого м’ясо. Ані разу. Мама колись, давно… А потім — тільки я сама, завжди для когось. А він… Степан… лише їв, пив, гуляв… А я все тягнула…
Володимир опустив очі. Він знав, що я недавно розлучилася. І знав, як мені важко.
Розрив зі Степаном був неминучим. Він пішу в запій напередодні родинного відпочинку, не з’явився на вокзал, де його чекали дружина та син. Тоді я зрозуміла: усе. Годі. Більше терпіти не можна.
Спочатку було полегшення. Ніч без грюкання дверей та п’яних розмов на кухні. Без шуму холодильника о третій ранку. Без смердючих перегаром приятелів. Тиша і свобода. Але вже через півроку ця тиша стала дзвінкою. Вона душила.
Так, у мене був син Ярослав, була робота, були вірні подруги. Але не було найголовнішого — плеча поруч. Участі. Тепла.
У пошуках виходу я звернулася до брата Тараса:
— Може, в тебе є хтось порядний?.. Без гулянок і без лізти в душу брудними чобітьми.
Тарас зрадів:
— Є один. Володимир. Він простий, але надійний. Не красен, зате людина хороша. Повір, поганого не пораджу.
На першій зустрічі Володимир здався мені занадто простим. Стриманий, високий, з рисами обличчя, далекими від журнальних ідеалів. Невибагливий, але… очі в нього були добрі. Справжні.
«Привикнеш — полюбиш», — подумала я і вирішила спробувати. Гірше вже не буде.
Перші побачення були стриманими, навіть трохи незручними. А потім Володимир раптом зник. На тиждень. Я подумала — не сподобалася. Засмутилася, навіть образилася. А він несподівано повернувся — з тортом, з квітами.
— Мене в відрядження викликали. Вибач, що не попередив.
З того часу ми почали бачитися частіше. Гуляли, розмовляли. Ярослава я поки ховала — боялася злякати те, що щойно почало тепліти в душі.
Одного разу ми зустрілися біля крамниці. Покупки, як на зло, були важкі. Володимир махнув рукою:
— Я на авто. Давай закинем у багажник.
— Машина? А я й не знала…
Коли ми складали пакети, до нас підійшов Степан. П’яний, як завжди. З перекошеним обличчям. Він кинув погляд на Володимира — і одразу почав глузувати:
— Оце так сюрприз! Знайшла собі чоловіка? А я, між іншим, хочу бачити сина!
— Колишній? — тихо запитав Володимир.
— Так… — зітхнула я.
— Іди, Степан, — тихо сказала я. — Не сьогодні.
— Ой, злякалася! А ти, хлопче, бережися! — кинув Степан, хитаючись, і пішов.
Володимир стримався. Заради мене.
Вдома я мовчки розкладала продукти. Потім сіла на табурет і обхопила себе за плечі.
— Засмутилася? — тихо запитав він.
— Так…
— Кохаєш його ще?
— Ні. Я давно поховала ті почуття. Залишилися лише образи.
— Тоді все попереду. Відпочинь, я приготую тушковане.
— Ти дійсно вмієш? — знову здивувалася я.
— Звісно.
І знову — сльози. Від втоми. Від того, що нарешті поруч людина, яка не вимагає, не користується, не руйнує, а просто хоче приготувати для мене їжу…
Володимир колупався на кухні. А я тихо заснула в кімнаті. Він підійшов, поправив мені плед, задВолодимир подивився на заснулу Любов, усміхнувся і подумав, що найкращі речі в житті починаються саме так – з простої уваги і тепла.
