Олена стояла біля вікна, дивлячись на порожнє подвір’я. Утоптаний сніг був усіяний блискітками від хлопавок, а на голих гілках кущів висіли шматки ялинкового дождику. Місто ніби вимерло. Усі спали після довгої новорічної ночі. Олена відчувала таку саму порожнечу всередині.
Як вона могла так помилитися? Чому не відчула брехню? Тепер багато що зрозуміло, а тоді… Андрій здався розумним, люб’язним, трохи ображеним на батька. Саме так, здався. А вона повірила, що він кохає її.
Клацнув замок у вхідних дверях, і Олена здригнулась. Вона підготувала промову, але всі слова вилетіли з голови. Тихі кроки зупинилися за її спиною. Дівчина напружено чекала, стримуючи подих. По шиї пробігли мурашки від теплого подиху Андрія.
“Оленко”, — промовив він, схилившись до її плеча.
Вона відступила.
“Ти все ще сердишся на мене?” — льстивим голосом запитав Андрій. “Не знаю, що на мене напало. Він так дивився на тебе. Мене просто захлинула ревнощі”. Він завмер, чекаючи відповіді, але дівчина мовчала.
“Ти сама винувата. Усміхалася, притискалася до нього, не відводила очей. Я не витримав”.
“Не вигадуй. Ми просто танцювали”, — сухо відповіла Олена.
“Ну пробач мені. Зревнував. Це ж природньо, коли кохаєш”. Він спробував повернути її до себе, але вона зрушила плечима, скидаючи його руки.
“Оленко, смішно, чесно. Я ж вибачився”, — промовив Андрій вмовляльно.
“Ти мав вибачатися не переді мною”. — Нарешті Олена глянула на нього і знову відвернулась.
“Ну я ж поїхав до лікарні, попросив вибачення у твого моряка”. У його очах блиснула злість. Олена цього не побачила. Вона дивилася у вікно. “Він не писав заяву, мене відпустили. Давай забудемо все. Випишемо його — прийде до нас, вип’ємо мирову”.
Олена різко обернулася.
“До нас? Забудемо? Вип’ємо? Нас більше немає. І не буде. Залиш ключі й іди”.
“Отак? Його сюди приведеш?” — Льстивий тон зник, тепер він говорив злісно, різко.
“Йди. Я не хочу тебе бачити. Ти обманув мене”. — Як би Олена не стримувалася, образа й гнів прорвалися.
“І тебе треба було проучить, не лише його. Пам’ятаєш, що мені казала?” — Андрій схопив її за руку, стиснув, різко притягнув до себе. В очах його горіла ненависть.
“Пусти, боляче”, — прошепотіла вона.
“Я стільки часу на тебе витратив. Ні, рибко, я нікуди не піду. Ти вийдеш за мене!” Він витягнув з кишені каблучку. “Не встиг подарувати”. Він підняв її руку, але Олена стала вириватися.
“Пусти! Я не вийду за тебе!” — Сльози скотилися по її щоках.
“Вийдеш, якщо хочеш, щоб твій морячок залишився живий”.
“Ти нічого не зробиш, не наважишся”.
“О, ще як наважуся…”
***
“Я завтра їду”, — сказав Богдан.
Олені він подобався. Дуже. Але боявся сказати, що покидає її. Вони лише почали зустрічатися.
“Куди?”
“До Одеси. Вступив до академії. Вибач, що не казав. Не був упевнений, що пройду”.
“Дзвонити хоч будеш?” — образилася Олена, похиливши голову.
“Не надувайся. Що робити? У нас немає моря. Оленко, я не хочу, щоб ти почувалася пов’язаною. Навчання довге, потім рейси по півроку й більше. Ти не уявляєш, як це важко — чекати”.
“Ти за мене не вирішуй”, — різко підняла голову Олена.
“Оленко, ти теж вчитимешся. В університеті багато хлопців…”
“Тоді їдь!” — крикнула вона, розвернулася й пішла.
“Оленко!” — Богдан хотів наздогнати її, але передумав.
Постояв трохи й поволі пішов додому.
Як же раділа Олена, коли він приїхав на новорічні свята! Вони ходили в кіно, гуляли. Богдан розповідав про місто, навчання, море, а Олена слухала й мріяла, щоб він поцілував її.
Але він лише чмокнув її в холодну від морозу щоку й пішов. Наступного дня повернувся до академії.
Так, університетських хлопців було багато. До неї залицялися. Але їй був потрібен лише Богдан. Він дзвонив рідко, питав про навчання. Але варто було Олені зізнатися, що сумує, — розмова відразу стихала.
Навесні померла тітка батька. Її чоловік помер раніше. Він був партійним, завжди на керівних посадах. Дітей у них не було. З родичами тітка не спілкувалася. Мабуть, боялася, що проситимуть грошей чи допомоги.
Тому для батька стало справжнім дивом, коли виявилося, що свою велику квартиру в центрі вона заповіла Олені. Бачив він її лише пару разів. Спочатку не повірив, а потім зрадів.
“Квартира велика, у центрі. Навіть ремонту не треба. Вийдеш заміж — житимете там”, — заОлена усміхнулася, обняла батька і сказала: “Не потрібно мені більше ніяких квартир, адже я знайшла щось набагато цінніше — справжнє кохання, яке нарешті повернулося до мене”.
