Оксана повернула до дому зламана. Всередині щось шептало: чоловік знову не ночував вдома. І, судячи з розкиданого одягу та брудної посуду, він поспішав кудись, залишивши лише сліди байдужості. Вона машинально почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, раптом завмерла. На наволочці — чуже, руде, довге волосся. Тремтливими руками вона пішла на кухню — два келихи, губна помада. Оксана дивилася на це наче крізь каламутну воду. Але цього разу не заплакала. Вона чітко зрозуміла: час діяти.
Колись у Оксани було просте дівоче мрія — знайти свого князя. Родом із маленького села, вона завжди мріяла про велике місто, про гарне життя, про щастя. Вчилася, підробляла ввечері в ресторані, допомагаючи тітці Марії, якій після розлучення було не до змін. Грошей не вистачало. Мати надсилала по трохи, але у вітчимовій родині чужа дитина — завжди на другому плані. Все, чого досягла, Оксана робила сама. І вірила: колись кохання витягне її із сірого болота.
І кохання прийшло. До ресторану, де вона працювала, часто заходив Андрій — старший, впевнений, з грішми. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише машина, а й ціла черга парубків. Він помітив її. І Оксана швидко витіснила всіх — навіть ту саму «наречену», що насправді виявилася лише хрещеницею батька. Андрій обрав саме її.
Весілля було як у кіно — розкішне, дороге, сліпуче. Батьки Андрія прийняли її з натягнутою посмішкою, але змирилися: син пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала усім: від сукні до кольору волосся невістки. Оксана слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. У родині був порядок, затишок, турбота. Цілий рік — як у казці.
Але час йшов. Вагітність не наставала. І одного разу свекруха просто поставила перед фактом:
— Я тебе записала до лікаря. Час зрозуміти, у чому справа.
Оксана почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім пролунав вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати. Як жити тепер? Але незабаром зрозуміла — говорити не доведеться. Все вже сказано. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, подолаємо. Головне — разом, — промовила вона.
Андрій підтримав: «Я тебе не кину». Оксана повірила. Але поступово почалися походи по лікарям, клінікам, процедурам. А чоловік все частіше затримувався. Потім переїхав у сусідню кімнату. А потім і зовсім частіше ночував у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Ірини народився син. Оксана стала хрещеною. Олежко став її світлом. Але Ірина з чоловіком загинули в аварії. Олежко залишився сиротою. Поки Оксана збиралася навідати хлопчика, його вже забрав Богдан — брат Ірини, той самий хлопець, що колись дарував їй цукерки та зошити.
— Ми вже старенькі, — сказали батьки Ірини. — А він молодий, та й весілля у нього на горизонті. Нехай сам виховує.
Оксана не могла змиритися: дитину виховуватиме чужа жінка. Мачуха. У голові засіла думка: забрати Олежка собі. Умовити Богдана. Може, він поступиться.
Але Богдан не поступився:
— Це мій племінник. Я поклявся сестрі — не покину його ніколи!
І раптом, немов у бреду, додав:
— А хочеш — виходь за мене. Разом виховуватимемо його. Я тебе завжди любив, а ти носом крутила.
— Ти з глузду з’їхав?! — випалила Оксана. Потім пожалкувала. Але було пізно.
Додому вона повернулася зламана. А тепер — чуже волосся на подушці. Помада. Келихи. Правда різала по-живому. А чи був він у батьків? А ці «відрядження»?
Все, що їх пов’язувало, — це відчуття обов’язку, звичка, страх залишитися самій. Вона швидко зібрала речі, документи і залишила записку:
«Так буде краще для всіх…»
У Андрія будуть діти. У його батьків — онуки. У Богдана — родина. У Олежка — мама. А в неї?
Кохання? Хто знає, що це таке. Може, воно вже поруч.
Богдан відчинив двері сонний, збентежений:
— Ти знову?.. Що тобі?
Оксана заплющила очі і тихо прошепотіла:
— А я… назавжди приїхала…
