Олена сиділа на кухні своєї невеликої квартири у Львові, дивлячись у вікно, за яким сірі дощі заливав подвір’я. Її серце стискалося від болю й образи, коли вона згадувала слова своєї колишньої свекрухи, Надії Миколаївни. Та, з гордо піднятою головою, розповідала всім сусідам і знайомим, який її син, Дмитро, благородна людина. «Він залишив Олені все — квартиру, авто, навіть меблі не взяв! Пішов з однією валізою, справжній чоловік!» — гордо розповідала вона на кожному кроці. Якби не знати правди, це дійсно звучало би як подвиг. Але Олена знала, як усе було насправді, і ця брехня палила її зсередини.
Квартира, у якій вона зараз жила, дісталася їй від бабусі ще до весілля. Олена пам’ятала, як бережно зберігала ключі від цього дому, свого затишку, де кожна тріщина на стіні була рідною. Автомобіль? Його купила вона сама, на свої гроші, зібрані за роки роботи в офісі, ще до того, як Дмитро з’явився в її житті. Він не вклав жодної копійки ні в одне, ні в інше. Коли свекруха розписувала, як її син «нічого не забрав з дому», Олена лише гірко посміхалася. А що він міг взяти? Все, що було в цій квартирі — від дивана до чайника — або купила вона, або подарували її батьки. Дмитро? Він був гостем у їхньому спільному домі, а не господарем.
Їхній шлюб тривав чотири роки, але для Олени це були чотири роки боротьби. Дмитро працював ледве два роки за весь цей час. Решту — «шукав себе». Робота в офісі? Занадто далеко їздити. Зарплата у магазині? Не гідна його амбіцій. Управління кафе? Занадто дрібно для такого, як він. Він мріяв про велике, але далі мрій справа не йшла. Олена ж прокидалася щодня о шостій ранку, щоб встигнути на роботу, поки Дмитро спав до полудня. Вона платила за комуналку, купувала продукти, готувала вечерю, а він… він шукав «щось своє». Іноді вона ловила себе на думці: «За що я себе так покарала, обравши його?»
Коли прийшов час розлучення, Олена відчувала одночасно полегшення й порожнечу. Вона втомилася бути єдиною дорослою у їхній сім’ї. Дмитро, як і обіцяв, пішов. З однією валізою, як любить повторювати його мати. Він вийшов із квартири, гучно хлопнувши дверима, ніби це він був жертвою. Свекруха тепер звела цей момент у ранг героїчного вчинку. «Мій син — справжній лицар! Залишив усе колишній дружині та почав життя з чистого аркуша!» — її голос лунав по всьому двору, а Олена стискала кулаки, щоб не закричати. Вона уявляла, як хапає Надію Миколаївну за плечі та викрикує правду: «Він не залишив, тому що нічого не вклав! Він пішов, тому що не міг взяти те, що йому не належало!»
Але Олена мовчала. Вона не хотіла опускатися до пліток. Її близькі — друзі, батьки — знали правду. Вони бачили, як вона тягнула все на собі, як вигоряла, як плакала вночі, думаючи, що, може, це вона винна, що не змогла надихнути чоловіка. Вони підтримували її, коли вона нарешті наважилася на розлучення. А що до чужих? Нехай вірять в казки Надії Миколаївни. Олена знала: ті, хто готові слухати плітки, не варті її часу.
І все ж кожного разу, коли до неї долітали уривки цих розмов, у грудях піднімалася хвиля гніву. «Залишив усе колишній!» — звучало як насмішка. Це не він залишив, це вона зберегла те, що й так було її. Вона не дозволила йому зруйнувати її життя, як він зруйнував їхній шлюб. Олена дивилася на свою квартиру, на фотографії на стіні, на квіти, які вона сама посадила на балконі, і думала: «Це моє. Я це заслужила. І ніхто не відіб’є в мене моєї правди».
Тепер, коли розлучення залишилося позаду, Олена почала знову вчитися жити. Вона записалася на курси йоги, почала малювати, чого не робила зі шкільних років. Вона частіше посміхалася, а її очі, погасли за роки шлюбу, знову запалали. Але десь у глибині душі все ще жила біль. Не від любові до Дмитра — та давно померла. Від несправедливості. Від того, що його брехня стала легендою, а її правда залишилася в тіні. Але Олена знала: вона впорається. Вона завжди справлялася.
