**Горьке свято: драма Олени**
Олена сиділа на кухні, знову перераховуючи гроші. Гаманець був майже порожній, а до зарплати ще цілий тиждень.
— Мало… — зітхнула вона. — Але що поробиш? Така вже зарплата…
Треба було сплатити комуналку, купити провадження, але на що? Олена блукала по магазину в центрі містечка Лісівка, зітхаючи при виді цінників, які немов піднімалися на її очах. В результаті вона могла добре собі дозволити лише молоко, батон і пачку макарон. На масло не вистачило, але маргарин був у межах можливого. Кава, чай, цукерки до чаю, улюблений сир — усе це лишилося на полицях.
Олені нічого не залишалося, як іти до колишньої свекрухи по овочі. А там її чекало неминуче:
— А я тобі казала! — вкотре вимовить Марія Іванівна.
Свекруха була жінкою сувого, але мудрого характеру. Їй йшов сімдесят шостий рік, і вона завжди виявлялася правою. Якби Олена послухала її роки тому, може, зараз не копалася б у гаманці зі сльозами на очах. Можливо, жила б, як усі нормальні люди. Або навіть краще! Але що було, те минуло.
Два роки тому її чоловік, Павло, пішов. І як пішов — прямо в її день народження. Олена цілий день метушилася на кухні, накрила багатий стіл. Павло сів, з апетитом поїв і раптом заявив:
— Усе, Олено. Годі. Я йду від тебе.
Вона завмерла, не вірячи своїм вухам. А він продовжив, не приховуючи роздратування:
— Тобі сьогодні скільки виповнилося? Сорок один, так? А мені сорок п’ять. У такому віці в нас уже повинні бути онуки! А де вони? Немає. Бо дітей у нас немає. Ти їх народити не постаралася!
— Що ти несеш? — Олена захопилася від образу. — Ти про що взагалі? Бідний, стомився, так? Які тобі діти? Ти за котом не дивишся, він у тебе голодний цілими днями блукає! Я по хаті навшпиньках ходжу, а ти кричиш, що шумлю! Які тобі діти? Та я, може, спеціально від тебе народжувати не хотіла!
Звідки в неї взялася така сміливість? І навіщо? Павло, ніби чекав цього, схопився, відштовхнув стілець і кинув на прощання:
— Поживу поки в іншому місці. Даю тобі час знайти житло. Квартира ж моя!
Двері грюкнули, залишивши за собою мертву тишу. Олена сиділа, не знаючи, що робити, а в грудях розросталася порожнеча.
Пізніше їй розповіли, що Павло «трохи одружився» із молодою продавчинею з взуттєвого магазину, куди він як-то зайшов по черевики. Розповідали зі смаком, змакуючи, як її колишній бігав до неї з квітами. А квіти ті були з їхньої дачі — ті лілії, які Олена роками вирощувала: ніжно-рожеві, лимонно-жовті, тигрові, вогненно-червоні. Він вирвав їх із коренем, ламаючи стебла, не шкодуючи.
Олені було жаль дівчину. Думає, що спіймала удачу? Ну-ну. Павло пошкодував грошей на букет, пошкодує і на сукню, і на туфлі. Хоча, дивлячись на його нову обраницю — високу, міцну, впевнену, — ставало зрозуміло: жаліти її не варто. Павло явно вибирав таку, щоб «дитячий сад народила». Що ж, нехай спробує.
Чи знала свекруха про роман сина? При Олені вона лаяла Павла, але й їй діставалося:
— А я тобі що казала двадцять років тому? Завдяки чомусь поганому напягнеш! Скільки я тобі нормальних речей подарувала? Де вони? От тепер і ходи сама!
Олена пам’ятала ті «наряди» — величезні штани до колін, з начосом, у кумедний квіточку. Павло би втік ще раніше, побачивши її в такому.
Розпочався поділ майна. Павло повторював: «Усе моє!» Але суд поділив усе навпіл. Олені дісталася дача, Павлу — квартира. Тут втрутилася Марія Іванівна, яка вже роки жила на дачі, здаючи свою квартиру за непогані гроші:
— Так, дітки, а мене спитати не хочете? Олена сюди навідається, чоловіків водити почне, а я куди?
— До себе додому, мамо, — відрізав Павло.
— Ох ти, розумнику! А дівка твоя щодня на роботу невідомо як добиратиметься? А ти зі своєю продавчинею в квартирі розважатимешся?
У результаті вирішили: Марія Іванівна залишилася на дачі, свою квартиру віддала синові, а Олена зберегла їхнє із Павлом житло. Але ледве вона зітхнула з полегшенням, як навалилася нова біда: суд поділив не лише майно, а й борги. Тепер Олена виплачувала половину кредиту Павла. За «красиве життя» довелося платити.
Ось чому вона поволі йшла до автобусної зупинки. Автобуси в Лісівці ходили рідко, раз на тиждень. Усі на машинах, а в транспорті — лише бабусі, які знали одна одну все життя. Вони балакали, скаржилися на пенсії, ціни, обговорювали новини. Олена мовчала, дивлячись у вікно. Їхати вимагати овочі на власній дачі було принизливо.
Кожну грядку вона плекала, рихлиОлена дивилася, як Іван Петрович працює біля скважини, і відчувала, що цей чоловік може стати її щастям.
