– Чого ж тобі ця дівчина не догодила? Хороша ж дівчина, скромна, акуратна, вчиться, тебе кохає, Галина Іванівна з докором глянула на Олеся.
– Мамо, я сам розберуся… Олесь, як відрізав, закрив тему безсенсової розмови.
Галина Іванівна вийшла з кімнати.
«Розбереться він… Скільки тих дівчат уже перебрав… Йому під сорок, скоро вже жодна не буде цікава. Все йому не так, і не те…» думала вона, важко зітхаючи.
– Синку, йди обідати, покликала Галина Іванівна з кухні.
Олесь одразу відгукнувся. З апетитом наминувши мамин борщ, промовив:
Дякую, мамо. Як завжди, смакота.
Краще б ти це казав своїй дружині, а не мені, Галина Іванівна все не могла заспокоїтись.
Мамо… Олесь випив узвар і вже хотів вийти з кухні.
Зачекай, сину. Знаєш, згадала дещо. Якось ходила я до ворожки, а вона мені з порогу видала: «У твого сина буде гірке щастя».
Ой, мамо, та не вір цим дурницям, Олесь засміявся.
…У Олеся в різні роки були «улюблені» й не дуже жінки.
…Явдошка розумна, начитана, навіть занадто мудра для своїх років. Старша від Олеся на девять років. Спочатку Олесю це навіть імпонувало, а потім став сприймати Явдошку як старшу подругу. Блідо якось було, без жаги. Розійшлись.
У Лідії був син, восьмилітній Тарасик. Олесь так і не зумів знайти з ним спільної мови. Хоча Ліду любив, красива вона була, та з характером спробуй заведи лад! Тільки й ходив з подарунками, мовби винагороджуючи за власну чи її провину. Сварки дрібязкові.
Чогось бракувало в їхніх стосунках. Мабуть, спокою, рівноваги.
Вірочка взірець у всьому. Таку треба ще пошукати
Олесь вже хотів одружуватись з нею. Віра здавалася правильною, світлою, розумною, з нею і розмовляти треба було обережно, ніби в рукавичках.
Навіть переїхав до неї. Думав про спільні діти, не менше двох.
Але
Повернувся з відрядження а Віра у ліжку з колишнім однокласником. Класика
Олесь повернувся до Галини Іванівни. Вирішив, досить вже з нього тієї романтики.
Буду самотнім. Теж, до речі, варіант! Найміцніша сімя з одного, жартував він.
Мати тільки плечима знизувала:
Невже не знайдеться твоя суджена, сину
А доля таки знайшлася. Зовсім несподівано!
Якось у відрядженні Олесь займає своє місце у плацкарті нижня полиця. Заходить жінка:
Молодий чоловіче, а давайте місцями поміняємось. Поступіться мені, будь ласка, вашою нижньою!
Не питання, відповів Олесь.
Оцінив жінку поглядом нічого такого, але серце чомусь тьохнуло. «А якщо це вона моя доля?»
Зручно влаштувавшись на другій полиці, Олесь задрімав.
Як добре, що ви прокинулись! Присідайте, угощайтесь, пригощала незнайомка за столом.
Олесь спустився, поговорили.
Люба, представилась вона.
Олесь. Дуже приємно, Любо.
Гомоніли весь вечір. Олесю з Любою було легко, затишно, він навіть не намагався показати себе з усіх сторін, як це робив досі. Здалось, що він знає її все життя.
Обмінялися телефонами, на всяк випадок
Минуло пару тижнів, Олесь захотів почути голос Люби.
Як закрутилося…
Зустрічі, поцілунки, обіцянки
Олесь не розумів, як жив без цієї жінки. Сорок років!
Усіх попередніх міг легко забути, а цю жінку не відпускав, ні берегів, ні меж
Хотів повністю стати частиною світу Люби.
Вона огорнула його ніжністю, турботою, глибоким розумінням.
Через три місяці знайомства Олесь зробив Любі пропозицію:
Люба, я старша від тебе на сім років. У мене троє дітей, ми живемо в гуртожитку, Люба не вміла і не хотіла брехати.
І вдова. Любо, я про все це знаю. І твоїх дітей вже бачив. Жити будете зі мною. Рішення остаточне, сказав Олесь і поцілував її. Я люблю кожну твою клітинку. Ти моя випадкова й остання жінка.
Добре, Олесь, давай спробуємо, зніяковіла Люба.
Не спробуємо, а залишимось разом назавжди, взяв Любу за руку. Чуєш? Назавжди.
Галина Іванівна, дізнавшись про їхні плани, тільки й видихнула:
Довибрався… Непримітна з непримітних
Через девять місяців у них народилась донечка, «сонячна дитина».
Олесь тішився і водночас хвилювався за Любу. Щоб не зламалася.
Сонячна дитина це непросто
Зараз їхній доньці вже вісім. Уся родина обожнює дівчинку. Олесь обожнює Любу.
Гірке, але щастяКоли Олесь дивився на донечку яскраву, лагідну, щиру йому здавалося, що весь смак життя втримався в її променистих очах. Усі помилки, втрати й сумніви, розчарування і невдачі минулого враз робилися легкими, як літній вітер. Галині Іванівні теж дивно змінились думки: з роками вона полюбила Любу й тепер називала її не інакше, як донечкою.
Якось ввечері, коли всі разом пили чай із полуничним варенням, Олесь тихо підсунув до Люби руку. Її пальці відповіли тепло.
Уявляєш, якби ми не зустрілися в тому плацкарті…
Люба засміялася:
Ти б і далі сперечався з мамою.
А тепер ми сперечаємося лише за те, кому донька поцілунок на ніч подарує, підморгнув Олесь.
За вікном сонце торкалося краю неба. Дівчинка, тримаючи обома руками улюблену мяку іграшку, раптом вигукнула:
Я вас люблю! і кинулася до Олеся з обіймами.
Він уперше за довгі роки дозволив собі розплакатися, але це були сльози справжнього щастя. І вже точно не гіркого.
