**Гіркі помідори: як закатки розірвали родинні зв’язки**
Олена Михайлівна, втомлена після довгого дня, хотіла подзвонити сусідці, та не встигла. Лише взяла телефон у тремтячі руки, як він розірвався пронизливим дзвінком, немов віщував бурю. Дзвонила Марія — сестра її покійного чоловіка, жінка, чиї дзвінки завжди несли тривогу. «Що сталося?» — промайнуло в думках Олени. Марія дзвонила рідко, і кожен її дзвінок був як удар блискавки.
Олена Михайлівна несміливо натиснула кнопку.
— Олю, чим ти там зайнята?! — одразу накинулася Марія, навіть не привітавшись. — Шостий раз тобі дзвоню!
— Не встигла підійти… — тихо відповіла Олена, відчуваючи, як втома важким каменем лягла на плечі.
— Ну звісно! — засміялася Марія, але в її сміху гриміла глумливість. — Я ж чого дзвоню… Твої помідори цього року — одна сіль! Є інший рецепт, треба тобі спробувати…
— Більше солі не буде, — різко перебила її Олена Михайлівна, і в її голосі задзвеніла сталь. — І помідорів не буде. Нічого не буде.
— Як це — не буде?! — Марія збентежилася, її голос затремтів. — Ти що, образилася?
**9 місяців тому**
Олена Михайлівна, що мешкала в тихому селі Вишеньки, тисячу разів мріяла зменшити свій город, але кожну весну все починалося знову. Розсада, грядки, насіння — як зачароване коло, з якого не вирватися. У льосі курились банки з минулорічними заготовками, які не забрали ні діти, ні численні родичі.
Колись чоловік, Михайло, допомагав у всьому: копав, поливав, збирав урожай. Але два роки тому його не стало, і Олена залишилася сама проти городу та нескінченного потоку гостей. Родичі Михайла приїздили регулярно — провідати могилу, побалакати й, звісно, навантажити сумки селянськими смаколиками. Найчастіше з’являлася Марія, сестра покійного чоловіка, з її вічними проханнями й доганами.
Діти Олени приїздили рідше, але допомагали з картоплею. Решту вона робила сама, особливо берегла свої помідори й огірки, нікому їх не довіряючи. Після того як невістка одного разу прополола грядки так, що вся морква засохла, Олена взагалі перестала пускати когось до посадок, хіба що восени — на збір урожаю.
— Мам, навіщо тобі стільки? — питав син Ярослав. — Ти гнешся на цьому городі, а потім усе роздаєш. Подивися на сусідку Ганну — у неї лише квіти й фруктовий сад. Вона навіть квіти продає! І ти могла б овочі продавати, а не роздавати всім підряд.
— А як же ви без моїх закруток? — заперечувала Олена, але в голосі містилася— Не потрібно більше нічого роздавати, мам, — промовив Ярослав, обіймаючи її, — тепер живи для себе.
