Гіркота на дні душі: «Інтернат за тобою вже давно плаче! Забирайся з нашої родини!» — кричала я на надриві, кидаючи в обличчя ці слова своєму двоюрідному брату Дімі, якого в дитинстві любила до нестями… Від золотих кісок і творчих талантів — до зради, крадіжок і чужої байдужості. Як сирота з пшеничним волоссям та волошковими очима став руйнівником спокою в добрій українській сім’ї, а гіркий слід від тієї історії не зітреться навіть через десятиліття…

ГІРКОТА НА ДНІ ДУШІ

За тобою вже давно інтернат «плаче»! Збирайся геть з нашої родини! кричала я, голос мій ламався, розсипався, наче пісок між пальцями.

Обєкт мого останнього обурення двоюрідний брат Тарас.

Боже, як я його любила в дитинстві! Пшеничне волосся, сині, мов небо над полем, очі, завжди усмішка. Це все Тарас.

Родичі часто сиділи вечорами над варениками, сміялися під свічками. З усіх двоюрідних братів, найбільше я цінувала саме Тараса. Брат умів базікати, як справжній козак. А ще мав золоті руки олівцем за вечір міг нашкрябати жменьку дивовижних картинок. Я дивилася, як заворожена, не могла відірватися з розтікаючоюся в грудях радістю ховала його малюнки у скриню з листівками, оберігаючи братову творчість від зайвих очей.

Тарас був старший мене на два роки.

Коли Тарасові було 14, якось вранці його матір не ожила Заснула і не прокинулася.

Виникло питання де дівати Тараса? Спершу побігли до його батька. Та відшукати його було непросто. Батько вже давно розлучений, інша сімя, тиша і спокій і він не хоче їх тривожити.

Решта родини тиснула плечима: у нас, мовляв, свої справи, діти, турботи… Родичі виявилися, мов ті тіні, що при світлі є, а в темряві шукай-не знайдеш.

У підсумку, мої батьки, маючи вже двох дітей, оформили опікунство над Тарасом. Бо його покійна мама татова молодша сестра.

Спершу я раділа, що Тарас тепер житиме з нами. Однак…

У перший же день його перебування моя настороженість шкрябнула по серцю, мов кішка по мішку. Мама хотіла хоч якось заспокоїти хлопця-сироту і спитала:

Сину, чого тобі хочеться? Не соромся, кажи.

І Тарас, не вагаючись, відповів:

Хочу дитячу залізницю.

А ця іграшка коштувала тоді, як півмішка картоплі на базарі. Мене це дуже здивувало! Де жало болю від маминої смерті? А він мріє про іграшку… Як так можна?

Проте мої батьки швидко купили Тарасові омріяну залізницю. А далі як по нотах: «Купіть магнітофон, джинси, куртку з написом…». То були вісімдесяті речі не те що дорогі, ще й дістати майже нереально. Мама з татом відмовляли нам, рідним дітям, але всі забаганки сироти виконували старанно. Ми з братом приймали це мовчки і не скаржилися.

Коли Тарасові стукнуло 16, у нього розпочалися дівчата. Брат виявився надміру пристрасним, а тоді ще й мою увагу почав домагатися. Я, спортсменка, спритна і швидка, від його недолугих залицянь відверталася і навіть не раз билася з ним. Довго плакала ночами.

Про це мої батьки не знали. Не хотіла я їх тривожити такими потаємними речами.

Отримавши відсіч від мене, Тарас одразу переключився на моїх подруг, а ті, скажу вам, ще й змагалися між собою за нього!

А ще Тарас крав. Відверто і сміливо, як вовк у ніч. У мене була скарбничка, де я лусками гривні складала, щоб купити татусеві з мамою подарунок. І от одного разу знаходжу її порожньою! Тарас в заперечення: «Хоч катуйте не брав!» і навіть не встиг покрасніти. Душа зверталася у попіл як так, під одним дахом, і красти… Тарас, як буревій, руйнував лад нашої родини. Я ображалася, злилася, мов кішка на макарони, а йому байдуже, він щиро дивувався, чому я така. Вважав усе йому винні. З того моменту я його зненавиділа. І тоді, розривши душу на клапті, закричала щосили:

Йди геть з нашої сім’ї!

Пам’ятаю, скільки вимовила йому різкого… Стільки слів, що й у кошик засмучення не збереш…

Мама ледве-ледве мене заспокоїла. Відтоді Тарас для мене перестав існувати. Я відверталася від нього, ніби тінь від світла. А далі виявилося: родичі знали, що за «вареник» цей Тарас. Всі майже поруч жили, бачили всяке. Ми ж жили в Івано-Франківському районі, окремо.

Старі вчителі Тараса ще батьків моїх застерігали: «Даремно ви таку біду взяли на голову. Тарас і ваших дітей згубить».

У новій школі зявилася дівчина Явдоха. Все життя кохатиме Тараса. Відразу після школи вийде за нього. Народиться донька. Явдоха мовчки стерпіти зможе і подружню зраду, і бракові історії, і незліченні вигадки. Як у нас в селі кажуть: «В дівках холодно в шлюбі ще холодніше».

Все життя Тарас користуватиметься любовю Явдохи, яка, здавалось, притулилася до нього душею навіки.

Тараса заберуть до армії. Служитиме він у Таразі (Казахстан). Там виникає у нього «друга» родина. Як, спитаєте? У снах усе можливо: то там, то тут нова стежка. Після служби Тарас залишається в Казахстані там у нього народжується син.

Явдоха, не довго думаючи, вирушає слідом, і так чи так, але повертає чоловіка назад, у рідне гніздо.

Мої батьки слів подяки від племінника так і не почули. Хоч давали дах не для цього.

Тепер Тарасу Євгеновичу вже 60. Він прихожанин православної церкви, у них з Явдохою пятеро онуків.

Наче все й добре, та гіркота після Тараса лишилася Як мед з полином солодкий, та язик пече.

Оцініть статтю
ZigZag
Гіркота на дні душі: «Інтернат за тобою вже давно плаче! Забирайся з нашої родини!» — кричала я на надриві, кидаючи в обличчя ці слова своєму двоюрідному брату Дімі, якого в дитинстві любила до нестями… Від золотих кісок і творчих талантів — до зради, крадіжок і чужої байдужості. Як сирота з пшеничним волоссям та волошковими очима став руйнівником спокою в добрій українській сім’ї, а гіркий слід від тієї історії не зітреться навіть через десятиліття…