ГІРКОТА НА ДНІ ДУШІ «Тебе вже давно інтернат чекає! Забирайся з нашої родини!» — із зірваним голосом вигукувала я, не тямлячи себе від обурення. Об’єктом моєї люті був двоюрідний брат Діма. Боже, як я його любила в дитинстві! Пшеничне волосся, василькові очі, веселий характер — усе це був наш Діма. …Родина часто збиралася за великим столом. Серед усіх двоюрідних братів я найбільше виділяла саме Діму: той вмів таке виговорити, що заслухатися можна було. А ще чудово малював — за вечір по п’ять-шість малюнків виходило. Я милувалася ними, не могла відірватися, потай складала малюнки в письмовий стіл і берегла, як скарб. Діма був старший на два роки. Коли йому виповнилося 14, зненацька померла його мама — не прокинулася… Постало питання: куди подіти Діму? Спочатку звернулися до його рідного батька. Знайти його було непросто — після розлучення у батька вже була нова сім’я, і він не захотів «рушити їхній спокій». Далі вся рідня розвела руками — у кожного свої турботи, сім’ї… Вдень ніби родичі, а як ніч — і згадати нікого. Мої батьки, маючи двох власних дітей, взяли над Дімою опіку — бо ж його покійна мама була молодшою сестрою мого тата. Я зраділа, що Діма житиме у нас. Але… Першого дня мене насторожила його поведінка. Мама, щоб трохи потішити сироту, питає: — Може, тобі чогось хочеться? Кажи, не соромся. Діма без роздумів: — Хочу дитячу залізницю. А ця іграшка тоді коштувала чимало. Я була в шоці: у тебе мама померла — найдорожча людина, а ти — про іграшку… Як так? Батьки негайно купили йому омріяну дорогу. А далі — «Купіть магнітофон, джинси, фірмову куртку…» Це були вісімдесяті — усе дороге й дефіцит. І батьки, обмежуючи себе і нас із братом, виконували бажання сироти. Ми терпіли — розуміли… …У 16 у Діми з’явились перші дівчата. Братик став дуже любвеобільним. Більше того, почав доглядати… за мною! Але я, спортсменка, давала відсіч його «залицянням». Ми навіть сварилися й билися, я ридала від образи, та батькам не казала — не хотіла тривожити. Коли Діма отримав відмову, переключився на моїх подруг — ті, до речі, самі за нього боролися… …А ще Діма крав. Відверто й без сорому. Я збирала на шкільних сніданках гроші на подарунки для батьків — і якось моя скарбничка виявилася порожньою… Діма зводив очі: «Не я брав!» Моя душа розривалася: як можна жити в одному домі — й красти?! Діма руйнував наші сімейні підвалини, вважав, що всі йому винні. Я його зненавиділа. І закричала на все горло: — Йди з нашої родини! Я наговорила багато, мама мене ледве заспокоїла. Із того часу Діма перестав для мене існувати. Я його ігнорувала. Згодом дізналася: родичі знали, який «фрукт» із Діми. Просто ми жили в іншому районі… Вчителі попереджали батьків: «Дарма ви того Діму взяли — і ваших дітей зіпсує». …В новій школі з’явилася дівчина Катя, яка закохалася в Діму без пам’яті й після випуску вийшла за нього. Народила доньку, все життя терпітила його закидони, зради й брехню. Як казали наші люди: з дівки — гора з плеч, з чоловіка — гора на плечі… Діму забрали до війська — служити довелося в Казахстані, і там з’явилася «побічна» сім’я. Після демобілізації він там і залишився через новонародженого сина. Катя, не довго думаючи, поїхала в Казахстан і повернула чоловіка додому. Мої батьки так і не дочекалися слова подяки від племінника — хоча й брали його безкорисно. …Сьогодні Дмитру Євгеновичу — 60. Він активний парафіянин церкви. З Катею мають п’ятьох онуків… На перший погляд, усе добре, а от гіркий осад від Діми лишився на все життя… І з медом не смакує…

Без категорії

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 5 хв.Опубліковано 13.02.2026

ГІРКИЙ СМАК НА ДНІ ДУШІ

Та за тобою вже давно дитбудинок плаче! Забирайся з нашої сімї! зірваним на крик голосом кричала я, ледве стримуючи сльози та образу.

Весь мій гнів був спрямований на мого двоюрідного брата Дмитрика.

Боже, Колись я так його любила! Русе волосся, сині як небо очі, щира посмішка. Такий був мій Дмитрик.

Ми часто збиралися родиною за великим столом. Серед усіх двоюрідних братів вирізняла я саме Дмитра. Він умів так розповідати, аж завмираєш слухати. А що вже малювати міг візьме олівець, і за вечір накидає пять-шість малюнків, що від краси не можу відірвати очей. Таємно складала його творчість у стіл, ховала, бережучи як найдорожче.

Дмитро був старший мене на два роки.

Коли Дмитрові було 14, неждано негадано померла його мама. Просто не прокинулася одного ранку

Тоді й постало питання: куди подіти Дмитра? Спочатку поспішили до його рідного батька. Але той давно покинув їх, зараз мешкав у Львові з іншою сімєю та не збирався «руйнувати затишшя» нового життя.

Решта родичів лише знизували плечима мовляв, у кожного свої турботи, дітей купа Всі родичі вдень наче є, а як стемніє нікого не знайдеш.

Мої тато й мама, маючи й так двох дітей, оформили опікунство над Дмитром. Мама Дмитра молодша сестра мого батька. Вони не могли дати йому пропасти.

Спершу я навіть зраділа тепер брат житиме поруч. Але

Уже в перший день мене насторожила поведінка Дмитра. Мама, бажаючи втішити хлопця-сироту, обережно запитала:

Может, щось хочеш? Скажи, не соромся.

Дмитро не вагався:

Хочу дитячу залізницю.

А ця іграшка чималих грошей коштувала, в ті часи в Києві таке знайти справжня рідкість! Мене обурило його бажання у тебе ж мати щойно померла, а ти залізниці забажав Як так можна?

Та батьки одразу купили ту мрію. Потім почалося: «Купіть магнітофон, модні джинси, куртку з емблемою» Це були вісімдесяті, дістати такі речі у Харкові справжній квест, а ціни захмарні. Та батьки, ущемляючи мене й мого брата, виконували кожну примху сироти. Ми терпляче мовчали, розуміючи ситуацію.

Як Дмитрові стукнуло шістнадцять, у нього зявилися дівчата. Сімейний «Ромео» був до всіх не байдужий. Та, найгірше, він почав залицятися до мене рідної сестри по двоюрідній лінії! Я, займаючись легкою атлетикою, вправно відбивалася від його непристойних домагань. Ми навіть сварилися й билися не раз. Я багато плакала від образи.

Батькам не зізнавалась не хотіла збурювати родинний спокій. Діти рідко відкривають такі болючі теми.

Після мого рішучого відсічу Дмитро швидко переключився на моїх подруг. Вони, до речі, змагалися за його увагу з неабияким завзяттям.

Та ще й крав нахабно, навіть не соромлячись. Мала я скарбничку копійку до копійки складала зі шкільних сніданків на подарунки батькам. Одного дня пуста! Дмитро у відповідь: «Я не брав!» і оком не моргне! Мене це розятрило до сліз і відчаю. Як так під одним дахом жити і красти? Дмитро руйнував наш родинний лад, як справжній варвар.

Я злилася, як кішка на холодну кашу, а він і не розумів, чому я на нього ображена. Здавалося, він вважав, що всі йому винні. З того дня я люто його зненавиділа і кричала, що сили було:

Іди геть з нашої сімї!

Образливі слова сипалися з мене, як з решета стільки наговорила, що й в мішок не скласти.

Мама ледве мене втихомирила. Відтоді Дмитро для мене перестав існувати. Я його якомога більше ігнорувала, мов тіні уночі.

Пізніше зясувалося родичі добре знали, який він «щедрий фрукт». Вони жили всі поряд, спостерігали не раз різне. Ми ж мешкали в іншому кінці міста.

Колишні вчителі Дмитра попереджали моїх батьків: Даремно взялися за це. Дмитро і ваших дітей зіпсує.

У новій школі Дмитро познайомився з Оленкою. Вона покохала його до глибини душі, вийшла заміж відразу після випускного. Народила донечку, і все життя терпіла огріхи Дмитра його брехню, постійні зради. Як у нашому селі кажуть: як горя не бачив ще не женився.

Так і користувався Дмитро Оленчиною любовю, яка, здавалося, приросла до нього навік.

Дмитра призвали до війська. Служба випала на Запоріжжі. Там він завів іншу сімю зустрів іншу жінку під час коротких відпусток і народив сина.

Оленка, не роздумуючи, вирушила на всі гроші за чоловіком, вигадувала шляхи, аби повернути Дмитра у рідну сімю.

Моїх батьків Дмитро так і не згадав добрим словом, хоч не для подяки вони його прихистили.

Зараз Дмитрові Євгеновичу шістдесят. Він постійно ходить до церкви, у них з Оленкою пятеро онуків.

Наче все й до ладу, та гіркота від стосунків із Дімою досі ятритиме серце

І з медом не зїм.

Ми з чоловіком приїхали в село знайомитися з його батьками. Васина мама, вийшовши на ґанок, вперлася руками в боки, наче справжня господиня біля печі, й вигукнула: — Ой, Васильчику! Чому ж не попередив?.. Дивлюсь, не сам приїхав! Василь обіймає мене міцно: — Знайомся, мамо — дружина моя, Валентина. “Гора” в квітчастому фартусі рушила до мене: — Ну, здорова, невісточко! І тричі, як заведено, обійняла та поцілувала. Від Клавдії Петрівни пахло часником і свіженьким хлібом. Свекруха стисла мене в обіймах так, що я ледь не злякалась. Голова опинилась між двох пухких “подушок” — її грудей… Вона відійшла і критично обвела очима: — Васю, де ти таку пташку впіймав? — У місті! В бібліотеці… А тато вдома? — У сусідки, з пічкою бавиться… Ну, заходьте у хату, та взуття знімайте — підлогу щойно мила. Сільські діти з цікавістю розглядали нас із двору. — Саньку, бігом до Спиридонівни! Кажи Васильовичу — син з невісткою приїхав! — Зараз! — і хлопчина зірвався з місця. Ми зайшли до хати. Василь зняв з мене модне демісезонне пальто, куплене у секонд-хенді, повісив біля печі. Потім приклав мої холодні долоні до теплого боку печі: — Годувальниця моя! Ще тепла… А в хаті вже бряжчали чавуни і дзвеніли склянки з ложками… Поки свекруха накривала на стіл, я з цікавістю розглядала сільську оселю: образи в кутку, занавіски у квіточку, на підлозі й табуретках самоткані доріжки. Біля печі дрімає рудий кіт… — Минулого тижня розписались, — почувся голос Василя. Я дивувалась, як швидко на столі опинилися всілякі смаколики! У центрі — холодець, поряд — квашена капуста, помідори, тепле молоко з рум’яною скоринкою, пиріг з яйцем та цибулею… Хоч заїдайся! — Мам, вистачить вже — тут на тиждень наскладала, — буркнув Василь, відламуючи шмат хліба. Свекруха поставила пляшку самогону й задоволено витерла руки об фартух: — От і все, тепер можна святкувати! Так я й познайомилася з Васиною мамою. Василь і мати — як дві краплі води: чорняві, рум’яні. Тільки Василь спокійний, а свекруха — як гроза весняна: голосна та рішуча. Не один впертий кінь узятий нею під вуздечку, не одну палаючу хату врятовано… Аж тут гримнула двері. В кухню, впускаючи холод, зайшов невисокий чоловік. “Мужичок-мізинчик” зрадів: — Отак діла! Не знімаючи робочої куртки, обійняв сина: — Привіт, тату! — Руки помий, а вже тоді вітайся! — наказала свекруха. Тато потис мені руку: — Здрастуйте, панночко! У нього веселі блакитні очі, рідка рудувата борідка й такі ж кучері. — Мамо, налий і мені борщу! — стукаючи кухлем, попросив Василь Васильович. — За вас, дорогі! Після вечері я розговорилася: — Василь Васильович, чому у вас в роду всі Василі? — Бо всі ми, Валю, пічники в кількох поколіннях! Тільки цей, — кивнув на сина, — токарем вирішив стати. — І токарі потрібні! — Василь Васильович, а тяжко піч класти? — Це ціле мистецтво, — підніс палець вгору. — Щоб гарно й тепло, щоб пироги смачні… Не дивись, що я такий худий — ми, руді, народ витривалий, сонцем цілуваний! — Батько наш — на всі руки майстер! — додала свекруха. — Тату, якусь бувальщину розкажіть! Свекор хитро посміхнувся: — Ну раз хочете — слухайте! Перша байка… І почалися веселі спогади — про сінокіс, про мисливські пригоди з кабанами, як у лісі на дереві ніч просидів. Свекруха підкинула й своїх жаргучих слів, і домашнього меду запропонувала до чаю. Ми слухали, сміялись, грілись у теплій хаті й в душевних розповідях Василевої родини… А вночі я, лежачи на печі, почула хтось гучно дихає збоку: — Пих-пук, пих-пук… — Домовий! — майнуло в голові. А на ранок виявилося, що то не домовик, а проста опара на хліб, яку свекруха біля печі забула. І не раз ще ми поїдемо до Васиних батьків — чути байки Василя Васильовича, грітися біля печі, смакувати домашнім хлібом… Але це вже зовсім інша історія!

Пам’ятаю чи я? Забути не можу! — Полю, у нас серйозна розмова… Пам’ятаєш мою позашлюбну доньку Настю? — чоловік Шурик заводить розмову загадками. Вже це насторожує. — Пам’ятаю, як не пам’ятати? Не можу забути! Що трапилось? — я сіла на стілець, готуючись почути неприємне. — Не знаю, як сказати… Настя благально просить забрати її доньку, тобто мою внучку, — м’явкає Шурик. — З якої радості, Шурику? А де чоловік Насті? Груш пересів? — мені вже стало цікаво, я заінтригована. — Розумієш, Насті залишилось недовго жити. Чоловіка взагалі не було. Її мама давно одружена з іноземцем, переїхала в Америку. З Настею вони давно сваряться, не спілкуються. Родичів більше нема. Ось і просить… — вагаючись, Шурик уникає мого погляду. — І? Що ти вирішив? Яке твоє слово? — я вже знаю, як діяти. — Раджуся з тобою, Полю. Як скажеш — так і буде, — нарешті чоловік дивиться в мою сторону. — Добре влаштувався: в молодості согрішив, а мені, Полі, тепер відповідальність за чужу дитину брати? — мене вже дратує його безхарактерність. — Полю, ми ж одна сім’я. Рішення маємо приймати разом, — починає наполягати Шурик. — Ой, подивіться, згадав! А коли по дівках ходив, чого не радився зі мною? Я ж тобі дружина! — мене охопили сльози, і я втекла в іншу кімнату. …У школі я зустрічалася зі своїм однокласником Валерою. Але коли до класу прийшов новенький Сашко — я забула про всіх. Валері швидко дала відставку. Сашко став мене проводжати додому, запалено цілував в щоку, рвав квіти з клумб. Через тиждень покликав у ліжко… Я не опиралася, закохалася в Шурика на все життя. Закінчили школу, Сашка забрали до армії. Я в сльозах проводжала його на пероні… Служив він у іншому місті. Рік листувалися, а потім Сашко приїхав у відпустку. Я, від щастя, пурхала метеликом. Він сипав мені дифірамби, а я ловила кожен погляд: — Полю, приїду через рік, зіграємо весілля! Я і так вважаю тебе дружиною. Ці слова накривали хвилею ніжності… Шурик дивився на мене солодкими очима — і я танула, як морозиво на сонці. А далі… Служив Сашко, я чекала нареченого, вважала себе зарученою. Через пів року отримала від нього листа: треба нам розлучитись, мовляв, зустрів справжнє кохання у гарнізоні, додому не повернеться. А у мене під серцем вже дитя від Сашка… От вам і весілля. Бабуся правду казала: “Не вір гречці в цвіту, а вір у засіках”. …Минув час, народився Ваня. Валера, колишній мій хлопець, запропонував допомогу. Я погодилася — безвихідь. Зустрічалися, були стосунки… На Сашка вже не сподівалася. Він зник, не подавав знаку. Раптом приїхав. Валера відчинив двері — на порозі стоїть Сашко. — Можна увійти? — здивовано питає. — Якщо вже приїхав — проходь, — неохоче погоджується Валера. Ваня заплакав, вчепився у Валеру. — Валера, погуляй з Ванюшкою, — я розгубилась. Валера з Ванею пішли. — То він твій чоловік? — ревниво питає Шурик. — А тобі яке діло? Чого прийшов? — роздратовано питаю. — Сумував, тому й прийшов. Дивлюсь — ти влаштувалась, Поліно. Сім’я. Не дочекалась мене. Ну, піду я, не хотів порушувати вашу ідилію, — Шурик збирається йти. — Стривай, Сашко. Навіщо насправді прийшов? Душу терзати? Валера допомагає не відчувати самотність. До речі, твого дворічного сина виховує, — намагалася втримати Сашка. Любові до нього ще вистачало. — Я повернувся до тебе, Поліно. Приймеш? — надійно дивиться мені в очі. — Заходь, обідати будемо, — серце падало в п’яти від щастя… Повернувся — значить, не забув! Валера знову отримав відкоша. Ваня потребував рідного тата, не вітчима. Пізніше Валера одружився з гарною жінкою з двома дітьми від першого шлюбу. …Минуло кілька років. Шурик так і не зміг полюбити Ваню, як рідного сина — був переконаний, що то дитина Валери. Душа за нього не боліла. Я це відчувала. Взагалі, Сашко був любителем жіночої уваги: швидко захоплювався, легко кидав. Міг зрадити з подругами, подругами подруг. Я плакала, але тримала сім’ю. Бо той, хто любить — завжди сліпий до правди. Була у нас сварка — вигнала з дому, він пішов до родичів. Минув місяць, я вже й забула причину, а Шурик не вертається. Поїхала шукати до тітки: — Поліно, навіщо тобі Шурик? Він сказав, що ви розлучились. Має нову дівчину… Дізналася адресу, навідалась до тієї дівчини: — Добрий день! Сашка покличете? — намагалася бути ввічливою. Дівчина криво ухилилась, і зачинила двері перед носом. …Сашко повернувся через рік. А у дівчини народилася донька Настя. Всі ці роки я себе картала: може, якби не вигнала тоді, не було б тієї дівчини, не було б Насті. Я стала ще дбайливішою до чоловіка, любила безмежно. Ми ніколи не згадували про Настю. Здавалося, торкнись теми — сім’я розпадеться. Мовчали, не відкривали «ящика Пандори». Думаєш, від побічної дівчини дитина… З ким не буває! А ці хитрі молодички — самі винуваті. З роками Шурик втихомирився, став домашнім. Наш син рано одружився — троє онуків подарував. І тут… З’явилася Настя, позашлюбна донька. Просить прихистити її доньку. Як пояснити синові появу чужої дівчинки в нашій родині — він же не знає про пригоди тата… …Звісно, ми оформили опікунство над п’ятирічною Аліною. Настя померла, її шлях завершився у тридцять років. Могила заростає — життя триває. Шурик поговорив з Ванею по-чоловічому. Той підсумував: — Бувальщина хай бувальщиною лишається — я вам не суддя. Дівчинку треба прийняти — це ж рідна кров. Ми з Сашком полегшено зітхнули: син у нас добрий, з серцем. …Аліні вже шістнадцять, дідусем Сашка називає, секрети розповідає. Я для неї бабуся. І каже, що схожа на мене в молодості. Я лише посміхаюсь… ПАМ’ЯТАЮ ЧИ Я? ЗАБУТИ НЕ МОЖУ! Сага про кохання, зради й прощення, або як чужа дитина стала частинкою української родини

Зима ніжно вкрила подвір’я Андрія пухнастою ковдрою снігу, але його вірний пес Граф, величезна німецька вівчарка, почав поводитися надзвичайно дивно. Замість того щоб грітися у великій будці, яку Андрій змайстрував з любов’ю ще минулого літа, Граф вперто спав просто неба, на снігу. Андрій спостерігав за ним у вікно, і щось стискало йому груди — такого він за другом не бачив ніколи. Щоранку, виходячи у двір, Андрій ловив насторожений погляд пса. Як тільки хлопець наближався до будки, Граф вмить ставав між ним і входом, тихо гарчав і дивився просильно, ніби казав: «Будь ласка, не заходь туди». Така незвична поведінка найкращого друга за всі ці роки змусила Андрія задуматися: що ж ховає його пес? Сповнений рішучості дізнатися правду, Андрій придумав невеликий план — заманив Графа до кухні шматком запашної котлети. Поки пес, замкнений у хаті, гавкав з усієї сили під вікном, Андрій наблизився до будки і тихенько заглянув всередину. Його серце ледь не зупинилося, коли очі звикли до темряви й він побачив те, від чого онімів… …Всередині, загорнутий у стару ковдру, дрімав малесенький кошеня — брудний, замерзлий і майже непритомний. Його оченята ледве відкривались, а маленьке тільце тремтіло від холоду. Виявилось, що Граф десь знайшов його і, замість того щоб прогнати чи кинути, дав прихисток. Він спав надворі, щоб не лякати кошеня, і стояв на сторожі біля входу — ніби у будці ховалася найдорожча скарбниця. Андрій затамував подих. Обережно простягнув руки, підхопив маленьке створіння і притиснув до грудей. У цю ж мить Граф стрімко підбіг, пригорнувся до Андрія — не гарчачи, а з ніжною турботою, готовий допомогти. — Ти чудовий пес, Графе… — прошепотів Андрій, ніжно обіймаючи кошеня. — Кращий за багатьох людей. Відтоді у дворі жило вже не двоє, а троє друзів. А будка, зроблена з любов’ю, знову стала справжнім домом — маленьким прихистком для врятованих душ.