ГІРКИЙ ОСАД НА ДУШІ «Тебе вже давно час до інтернату! Збирайся й забирайся з нашої родини!» — кричала я на весь голос, не впізнаючи себе. Об’єктом мого страшного обурення став мій двоюрідний брат Діма, якого в дитинстві я обожнювала: золотаве волосся, сині, як волошки, очі, завжди весела вдача. Родина часто збиралася за святковим столом, і з усіх братів саме Діму я вважала особливим. Він міг розмовляти, як пісню співати, чудово малював — просто диво! Я збирала його малюнки та ховала у секретну шухляду письмового столу. Діма був старший за мене на два роки. Коли йому було 14, його мама, моя тітка, раптово пішла з життя… Постало питання — з ким тепер буде Діма? Спочатку кинулися до його рідного батька, якого довелося довго шукати. Той, маючи нову сім’ю, категорично відмовився приймати Діму, аби не порушувати «спокій родинного вогнища». Інші родичі теж відхрестилися: у кожного свої турботи, діти… Виявилося, що рідня всяка тільки доки сонце світить, а зникло світло — і рідні вже немає. Мої батьки, маючи своїх двох дітей, оформили опікунство над Дімою, адже його мама була молодшою сестрою мого тата. Спершу я раділа, що Діма буде жити з нами. Але… Вже з першого дня мене насторожила його поведінка. Мама, щоб хоч якось втішити сирітку, запитала: — Чого тобі хочеться, Дімо? І Діма, не задумуючись, відповів: — Іграшкову залізницю! Така річ була дорогою і дефіцитною. Мене це бажання вразило до глибини душі: у тебе померла мама, а ти мрієш про іграшки? Але батьки одразу виконали прохання Діми. Потім почався нескінченний потік прохань: магнітофон, джинси, «фірмова» куртка… Це були вісімдесяті! Мало того, що все коштувало великих грошей, ще й не дістати! І батьки, обмежуючи у всьому мене та брата, виконували прохання сироти. Ми з братом мовчали, хоча розуміли, що відбувається. Коли Дімі було 16, почалися «дівчачі» пригоди. Але, що найжахливіше, він став чіплятися до мене, своєї двоюрідної сестри. Мені довелося багато разів захищатися, навіть битися. Я часто плакала, не розповідаючи батькам — не хотіла їх тривожити. Зрештою, отримавши від мене гідну відсіч, Діма перемкнувся на моїх подруг, які, до речі, самі боролися за його увагу. А ще Діма вмів красти. Це було відверто і безсоромно. Я довго збирала гроші у скарбничці, а якось знайшла її порожньою. Діма — як вода з гуся: «Це не я!» Я не могла збагнути, як можна таке вчудити в рідній хаті! Він руйнував наші сімейні устої. Я ображалася, а Діма щиро не розумів — у нього в усьому було відчуття, що всі йому зобов’язані. Я почала ненавидіти Діму і, не стримавшись, вигнала його з родини словами: — Забирайся! Пам’ятаю, скільки болю й образ вилила я йому у вічі… Мама ледве мене заспокоїла. Відтоді Діма для мене перестав існувати. Згодом з’ясувалося, що родичі й раніше знали, що він за «фрукт», але мовчали — у нас інші райони, в них свої діти під боком. Вчителі також попереджали батьків: «Даремно ви взяли на себе такий тягар — Діма навчить і ваших дітей лиха». …У новій школі Діма познайомився з Катею, яка покохала його на все життя. Вона вийшла за нього заміж одразу після школи, народила дочку, терпіла від нього нескінченну брехню та зради. Катя тягнула свій хрест: «В дівках сижено — горе микано, заміж віддано — горя вдвічі». Діму призвали до армії, служив у Казахстані. Там у нього з’явилася ще одна сім’я, і після демобілізації він лишився там — у нього народився син. Але Катя зуміла повернути його в Україну. Мої батьки так і не дочекалися жодного слова вдячності від племінника — хоча й не ради цього брали його до себе. …Сьогодні Дмитру Євгеновичу вже 60. Він — прихожанин православної церкви. З Катею у них 5 онуків. Здається, усе гаразд, але гіркота від стосунків з Дімою залишилась… Я й з медом вже не з’їм…

ГІРКІСТЬ НА ДНІ ДУШІ

«Тобі давно час у дитбудинок! Йди з нашої сімї!» кричав я, ледве стримуючи голос, навіть сам не свій від люті.

Обєктом мого крайнього обурення був двоюрідний брат Данило.

Господи, як я любив його в дитинстві! Пшеничне волосся, волошкові очі, завжди усміхнений, життєрадісний та щирий справжній Данило.

Рідня часто збиралася за великим святковим столом: і серед безлічі двоюрідних братів найближчим був саме Данило. Він міг таке вигадати й розповісти, що всі геть заслухувались. Ще й малював прекрасно інколи за один вечір міг нашкрябати кілька чудових замальовок олівцем.

Я не міг відірватися від його малюнків, потай від усіх збирав їх собі в шухляду й дбайливо зберігав як найбільший скарб.

Данило був старший за мене на два роки.

Коли йому було чотирнадцять, несподівано померла його мама: просто не прокинулася зранку…

Постало питання куди подіти Данила? Стали в першу чергу шукати його батька. Того знайти було непросто: давно він із матірю Данила в розлученні. Нову сімю батько створив і тепер не хотів порушувати «влаштованого життя».

Далі вся рідня, як одна, знизала плечима: мовляв, у кожного свої турботи Всі «вдень рідні», а завечоріло й наче людей не було.

У підсумку, при наявності ще двох дітей, мої батьки оформили опіку над Данилом бо його покійна мама була рідною сестрою мого тата.

Я радий був, що Данило житиме з нами. Проте

Вже в перший день його перебування в нашій оселі мене збентежила зміна в поведінці улюбленця. Мама, щоб хоч трохи втішити сирітку, питає:

Данилку, може, щось хочеш? Кажи, чого душа бажає, тут соромитись нічого.

І Данило одразу:

Хочу дитячу залізницю.

Ця іграшка коштувала значні гроші здається, тоді це було чи не триста карбованців. Мене прикро здивувало таке бажання. Думав: у тебе ж мама щойно померла, а ти мрієш про залізницю Як таке можна?!

Батьки негайно купили йому омріяну залізницю. А далі понеслось: «Купіть магнітофон, джинси, фірмову куртку…». То були 80-ті знайти такі речі складно й коштували вони дорого. Батьки, обмежуючи нас, виконували всі забаганки Данила. Я і мій рідний брат усе розуміли та й не скаржились.

Коли Данилові виповнилось шістнадцять, почалися дівчата. Брат виявився ще тим ловеласом. Більше того, Данило почав звертати увагу й на мене, свою двоюрідну сестру. Я ж, як справжній спортсмен, швидко відбивала всі його негарні підкати. І навіть билися ми з ним. Не раз було стояв у хаті плач на всю хату.

Батькам я не говорив нічого, не хотів їх турбувати. Діти зазвичай про таке мовчать.

Отримавши від мене гідну відсіч, Данило швидко переключився на моїх подруг. А ті, до речі, боролися за його увагу, ще й сперечалися.

А ще Данило крав. Нахабно і без жодного докору. Памятаю, була в мене скарбничка, я зберігав там зекономлені на шкільних обідах гривні збирав на подарунки батькам. Одного дня відкриваю скарбничка порожня. Данило відразу в заперечення: мовляв, не брав, хоч допитуй! І навіть не почервонів. Душу рвало. Не міг зрозуміти: як це жити під одним дахом і красти? Данило, як варвар, ламав затишок нашої сімї. Я злився, мов миша на крупу, а Данило щиро не розумів, чому я розгніваний. Вважав, що всі йому мають. Я почав його ненавидіти. І тоді вже на повний голос вигукнув:

Забирайся з нашої сімї!

Памятаю, набалакував стільки хоч до шапки складай Мама ледь мене заспокоїла. З того часу Данила для мене не існувало, я всіляко його ігнорував. Потім виявилося, що вся рідня про Данила таке знала. Їм довелось бачити чимало, бо жили всі поруч. Ми ж з іншого району.

Навіть учителі Данила попереджали моїх батьків: «Дарма ви взяли на себе таку ношу, хлопець має свій характер і ваших дітей зіпсує».

У новій школі зявилась дівчина Євгенія. Вона щиро покохала Данила, й одразу після школи вони побралися. Народилася в них донька. Євгенія терпіла всі «невеличкі пустощі» чоловіка його безкінечне брехання, зраду за зрадою. Як у нас кажуть: «Сиділа дівка горе тикала, заміж вийшла печалі вистачило удвічі».

Усе життя Данило користувався любовю Євгенії, і справді здавалось вона душею приросла до нього.

Потім Данила забрали до війська. Служив у Казахстані. Там він іще встиг завести «другу» сімю. Як так? Мабуть, під час звільнень устигав відзначитися Після демобілізації залишився в Казахстані, бо там у нього вже народився син.

Євгенія недовго думаючи поїхала в Казахстан й усіма правдами й неправдами повернула Данила додому до своєї родини.

Мої батьки так ніколи й не дочекалися від племінника слова подяки. А прихистили ж не задля цього.

Зараз Данило Євгеновичу шістдесят років. Він ходить до православної церкви. З Євгенією мають пятьох внуків.

На вигляд усе добре, та гіркота від наших з ним стосунків і досі в душі

І з медом їсти не буду залишився осад. Отак-от, не кожна рідня як золото; іноді краще триматися подалі від того, хто псує життя всім навколо. Це, мабуть, і є головний мій життєвий урок.