Гіркий смак правди: драма в тиші Львова
Тихою кухнею в квартирі на околиці Львова лунав лише дзвін чайної ложки. Соломія, сидячи за столом, переглядала новини на телефоні, куштуючи ароматний чай. З ванної вийшов її чоловік, Богдан, насвистуючи щось під ніс. На його обличчі грала дивна радість, наче він знав таємницю, невідому іншим.
— Чого ти такий задоволений? — прищурилась Соломія, відриваючись від екрана.
— Так собі, настрій гарний, — ухилився Богдан, наливаючи собі чаю. Він сів навпроти, дивлячись на дружину з легкою посмішкою. — Соломіє, ти давно перевіряла пошту?
— Давно, — нахмурилася вона. — А що?
— Перевір. Там тебе чекає сюрприз, — загадково додав він, ковтаючи гарячий напій.
Соломія, відчуваючи щось недобре, схопила телефон. У пошті горів один непрочитаний лист. Вона відкрила повідомлення, пробіглася очима по тексту й завмерла. Чашка в її руці здригнулася, гарячий чай пролився на стіл.
—
Соломія й Богдан були разом вісім років. Їхня історія почалася, як у багатьох: романтика зустрічей, спільне життя, а потім скромне весілля. Разом вони переїхали до Львова, почавши все з нуля. Жили в орендованій квартирі, збирали на власну, ділили радощі й труднощі.
— Ти не вмієш поводитися з грішми, — одного дня заявив Богдан. — Переказуй зарплату мені, я розберуся, що потрібно родині.
Соломія не заперечувала. Вона довіряла чоловікові беззастережно. З того дня він узяв фінанси під контроль. Завдяки його розсудливості вони взяли іпотеку, потім купили ділянку під дачу. Жили не розкішно, але стабільно. Богдан давав дружині гроші на дрібні витрати, і Соломія знала: він не витратить зайвого на себе.
Коли все змінилося, вона не одразу зрозуміла. Одного разу Богдан повернувся з роботи раніше, його обличчя було серйозним.
— Соломіє, мати переїде до нас жити, — сказав він. — Їй самій у місті важко. Можна влаштуємо її на дачі? Будинок міцний, магазини поруч.
— Звичайно, — погодилася Соломія. Зі свекрухою, Галею Остапівною, у неї були рівні стосунки, а сварок із ріднею вони уникали.
За тиждень свекруха переїхала на дачу. Соломія була зайнята роботою, справ накопичилося чимало. Коли вона нарешті вибралася на ділянку, її очікував шок.
— Галю Остапівно, що тут коїться? — скрикнула вона, спіткнувшись об коробки біля порога.
— Вітаю, Соломіє, — байдуже відповіла свекруха. — Нічого особливого. Богдан сказав, що віддаєте мені дачу, ось я й зібрала ваші речі.
— Віддаєте? — Соломія відчула, як кров прилила до скронь. — Як це — віддаєте?
— Він тобі не сказав? — усміхнулася Галя Остапівна. — Я віддала свою квартиру молодшому братові Богдана. Жити мені тепер нема де.
— Як віддала? — Соломія захлинулася від обурення.
Молодший брат Богдана, Тарас, був одружений, але Соломія не знала, що в нього немає свого житла. Про нього ходили плітки, але вона їх ігнорувала.
— Так і віддала, — знизала плечима свекруха. — У них діти, хіба ж їх на вулиці залишити?
Соломія мовчала. Повернувшись додому з багажником речей, вона накинулася на чоловіка.
— Ти хоча б подумав, що робиш? Як так — віддав мамі дачу?
— А ти чого розходилася? — відчулився Богдан. — Це моя мати, я маю право вирішувати.
— А я? У мене немає прав? — кричала Соломія. — Я теж хочу брати участь у рішеннях!
— О, які ми самостійні! — усміхнувся він. — Коли гроші збирати, я винен, а як рішення приймати, так ти перша?
Тиждень вони не розмовляли. Соломія, заспокоївшись, спробувала пояснитися.
— Я просто хочу бути в курсі, — тихо сказала вона. — Дача мені дорога. Я не хочу її віддавати, розумієш?
Богдан хмурився, але мовчав.
— Коли твоїй матері допомагати, ми біжимо, — продовжував він. — А моїй допомогти не можна?
Сварка спалахнула з новою силою. Соломія почала їздити на дачу майже щодня, сподіваючись змусити свекруху поїхати.
— Ніколи не думала, що стану такою, — скаржилася вона подрузі Ганні. — Зла невістка, що мучить бідну свекруху.
— Борись за своє, — підбадьорювала Ганна. — Інакше все заберуть, залишишся з нічим.
Натхненна, Соломія знову поїхала на дачу. Галя Остапівна метушилася по господарству: двір був прибраний, на клумбах червоніли нові квіти. Все виглядало затишніше. Але Соломія відігнала ці думки.
— Що ви тут наробили? — обурилася вона. — Хто вам дозволив торкатися моєї землі?
— Соломіє, ти чого? — здивувалася свекруха. — Богдан сказав, що я можу…
— Мені байду— Мені байдуже, що сказав Богдан! — перебила Соломія, і тільки потім, коли вона побачила сльози в очах старої жінки, зрозуміла, що втратила не лише дачу, а й усе, що колдило їхнє життя разом.
