Гіркий смак правди: драма у тиші Львова
На затишній кухні в квартирі на околиці Львова панувала тиша, яку порушував лише дзвін чайної ложки. Оксана, розташована біля столу, гортала новини на телефоні, ковтаючи ароматний чай. З ванної вийшов її чоловік, Тарас, насвистуючи щось під ніс. Його обличчя сяяло дивною радістю, ніби він знав таємницю, недоступну іншим.
— Чого ти такий задоволений? — примружила очі Оксана, відірвавшись від екрана.
— Та так, настрій гарний, — ухильно відповів Тарас, наливаючи собі чай. Він сів навпроти, дивлячись на дружину з ледь помітною усмішкою. — Оксанко, ти пошту давно перевіряла?
— Давно, — нахмурилася вона. — А що?
— Перевір. Там на тебе чекає сюрприз, — загадково додав він, ковтаючи гарячий напій.
Оксана, відчуваючи щось недобре, схопила телефон. У пошті миготів один непрочитаний лист. Вона відкрила повідомлення, пробігла очима по тексту й завмерла. Чашка в її руках здригнулася, чай пролився на стіл.
—
Оксана й Тарас були разом вісім років. Їхня історія почалася, як у багатьох: романтика зустрічей, спільне життя, а потім скромне весілля. Разом вони переїхали до Львова, почавши все з чистого аркуша. Жили в орендованій квартирі, збирали на свою, ділили радощі й труднощі.
— Ти не вмієш поводитися з грошима, — одного дня заявив Тарас. — Переказуй зарплату мені, я розберуся, що потрібно сім’ї.
Оксана не заперечувала. Вона довіряла чоловікові беззастережно. З того дня він узяв фінанси під контроль. Завдяки його розсудливості вони взяли іпотеку, потім купили ділянку під дачу. Жили не розкішно, але стабільно. Тарас виділяв дружині гроші на дрібні витрати, і Оксана знала: він не витратить зайвого на себе.
Коли все змінилося, вона не одразу зрозуміла. Одного разу Тарас повернувся з роботи раніше зазвичай, його обличчя було суворим.
— Оксано, мати переїде до нас, — промовив він. — Їй самій у місті важко. Може, поселимо її на дачі? Будинок там міцний, магазини поряд.
— Звичайно, — погодилася Оксана. Зі свекрухою, Ганною Петрівною, у неї були спокійні стосунки, а сварок із ріднею вони уникали.
Через тиждень свекруха переїхала на дачу. Оксана була зайнята роботою, справ накопичилося чимало. Коли вона нарешті вибралася на ділянку, її очікував шок.
— Ганно Петрівно, що тут відбувається? — скрикнула вона, спіткнувшись об коробки біля порога.
— Здрастуй, Оксано, — байдуже відповіла свекруха. — Нічого особливого. Тарас сказав, що віддаєте мені дачу, от я ваші речі зібрала.
— Віддаєте? — Оксана відчула, як кров прилинула до скронь. — Як це віддаєте?
— Він тобі не сказав? — усміхнулася Ганна Петрівна. — Я свою квартиру молодшому братові Тараса віддала. Жити мені тепер ніде.
— Як віддала? — Оксана захлинулася від обурення.
Молодший брат Тараса, Ярослав, був одружений, але Оксана не знала, що у них немає свого житла. Чутки про нього ходили, але вона їх ігнорувала.
— Так і віддала, — знизила плечима свекруха. — У них діти, не на вулиці ж їх залишити?
Оксана промовчала. Повернувшись додому з багажником речей, вона накинулася на чоловіка.
— Ти хоч думав, що робиш? Що значить віддав мамі дачу?
— А ти чого розходилася? — відрубав Тарас. — Це моя мати, я маю право вирішувати.
— А я? У мене немає прав? — кричала Оксана. — Я теж хочу брати участь у рішеннях!
— О, які ми самостійні! — знизав плечима він. — Коли гроші збирати, я винен, а як рішення приймати, так ти перша?
Вони не розмовляли тиждень. Оксана, заспокоївшись, спробувала пояснитися.
— Я просто хочу бути в курсі, — тихо сказала вона. — Дача мені дорога. Я не хочу її віддавати, розумієш?
Тарас хмурився, але мовчав.
— Коли твоїй матері допомагати, ми біжимо, — продовжував він. — А моїй допомогти не можна?
Сварка розгорілася з новою силою. Оксана почала їздити на дачу майже щодня, сподіваючись змусити свекруху поїхати.
— Ніколи не думала, що стану такою, — скаржилася вона подрузі Мар’яні. — Зла невістка, що задовбала бідну свекруху.
— Борися за своє, — підбадьорювала Мар’яна. — Інакше все заберуть, залишишся з нічим.
Натхненна, Оксана знову вирушила на дачу. Ганна Петрівна господарювала: двір був прибраний, на клумбах червоніли нові квіти. Усе виглядало затишніше. Але Оксана відігнала ці думки.
— Що ви тут влаштували? — обурилася вона. — Хто вам дозволив чіпати мою землю?
— Оксано, ти чого? — збентежилася свекруха. — Тарас сказав, що я можу…
— Мені байдуже, що сказав Тарас! — перебила Оксана. — Він не єдиний господар! Зроз— Зрозуміло? — процедила вона, дивлячись на свекруху, яка відчувала себе все більш беззахисно.
