Мене зневажали за «селючку», хоч самі походять із глушини…
Я виросла в маленькому селі на Вінниччині. Змалку звикла до землі, праці, до того, що все треба здобувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я закохалася в землю — не як у обов’язок, а як у віддушину для душі. Мені подобається працювати на городі, вирощувати овочі, фрукти, зілля. Відчуваю, як це повертає до справжнього себе, заспокоює. Тому, коли вийшла заміж, одразу сказала: «Нам потрібна хатка з городом. Немає грошей — будемо збирати та купувати».
Чоловік спочатку не підтримував ідею, але, побачивши мою відданість, погодився. Ми придбали невеличкий будиночок під Житомиром. Усе було добре — доки не йшлося про його рідних. Від першого дня вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Олена Михайлівна. Кожна зустріч із нею перетворювалася на тихе приниження.
«Ти знову з цим буряком? Немов справжня колгоспниця», — говорила вона, скривляючись.
«Наш син не для того навчався й виріс у місті, аби тепер у грядках копатися!»
А я слухала й стискалася всередині. Не через сором, а через незрозумілу злобу. Адже я не змушую, а запрошую ділити радість. Це ж не каторга — це турбота, це життя.
Та я довго мовчала. Думала — містянам не зрозуміти. Інші цінності. Поки випадково не дізналася правду, від якої мені стало… смішно.
Виявилося, батьки мого чоловіка самі з глибинки. Мати — з села під Черніговом, батько — із глушини на Сумщині. Їхні батьки досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони, переїхавши до міста, викреслили це зі своєї історії. Наче боялися, що хтось побачить їхнє справжнє обличчя.
І водночас вона дозволяла собі глузувати: «Подивись на свій інтер’єр — немов у бабиній хаті! Вази, вишиванки, фотокартки… У нас сучасно: голі стіни, вбудовані меблі, жодного непотребу».
А мені саме так і треба — затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, але по-людськи.
Я мовчала. Але одного разу, почувши «селючка», не стерпіла. Ми сиділи на веранді, вона знову зневажливо позіхнула на моїй полуничний компот і пиріг з аґрусами:
— «Фе, у тебе все, як у селі!»
Я посміхнулася й спокійно відповіла:
— «Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, але село з людини — ніколи. Тільки я не про себе. А про вас, Олено Михайлівно».
Вона завмерла. Помітила, як задригалося її повіко. Спробувала перекривитися:
— «Це ти мені кажеш?!»
— «І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому різниця».
Після цього вона замовкла. Жодних знущань, жодних підйомок. Більше не кликала мене колгоспницею, не кривила обличчя, коли я приносила домашнє варення чи квашені огірки. Навіть, здається, почала поважати.
Я не злопам’ятна. Але мені досі боляче, що мене намагалися принизити за те, що колись було частиною їх самих. Невже коріння — це привід для сорому? Невже праця — причина для зневаги?
Я жінка, яка любить землю. Не соромлюся свого села. Вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе у «сучасних» квартирах із порожніми стінами. Бо там, де нема душі — нема й тепла. А в мене воно є. І буде.
