У перших днях листопада різко похолодшало. З неба сипалася дрібна, колюча крупа, вітер зривав шапки й розпахував полі пальт. Ярослава зраділа, що в неї пальто на блискавці. Але вітер продував наскрізь, не кажучи вже про ноги в коротких чобітках та тоненьких колготках. Ярослава втулила голову в плечі, стоячи на зупинці, і нагадувала змореного горобця. А автобуса все не було.
Біля тротуару зупинився іномарк, і водій посигналив. Люди на зупинці переглянулися, і чомусь усі подивилися на Ярославу. Вона підійшла до машини. Вікно опустилося, і Ярослава впізнала чоловіка з роботи.
— Сідайте швидше, а то зовсім замерзнете. Автобус ще далеко, — сказав він і посміхнувся.
Ярослава, не роздумуючи, сіла на пасажирське місце. У салоні було тепло, і не чулося завивання вітру.
— Дякую, — промовила вона, влаштовуючись зручніше.
— Та годі. Щодня цією дорогою їжджу, а вас ніколи не бачив.
— А я раніше виходжу, просто сьогодні трохи затрималася, — відповіла Ярослава.
Богдан давно помітив спокійну молоду жінку. Коли заходив у бухгалтерію, вона привітно віталася й знову схиляла голову до паперів на столі. Не пліткувала, не загравала з чоловіками, як інші. Побачивши її на зупинці, він зрадів — цілих п’ятнадцять хвилин вона буде поруч із ним у машині.
Колись Олена була такою ж скромною та тихою. Але після весілля її ніби підмінили. Стала вибагливою, дратувалася з будь-якого приводу. Богдан спочатку думав, що вагітність так на неї вплинула. Потім народилася донька, і стало ще гірше. Завжди незадоволена, вона бурчала, що Богдан мало заробляє, що в інших чоловіки як чоловіки, а їй не пощастило. Що подруга Мар’янка купила нову шубу, а Тетянка полетіла на Тенерифе…
— Виплатимо іпотеку, усе в нас буде, — заспокоював Богдан дружину.
— До пенсії чекати? — кричала вона, і все починалося спочатку.
Одного разу Богдан ішов додому після роботи вже в темряві. Світло з вікон ледве освітлювало двір. Біля під’їзду зупинилася машина, з якої вистрибнула жінка, махнула водієві та щасливо засміялася.
За цим сміхом Богдан і впізнав дружину. Йому стало так нудно, що хоч вовком вий. Зрозумів, що чіплялася до нього, бо знайшла кращого й багатшого. Коли зайшов у під’їзд, на сходах ще лунав дрібний, поспішний цокіт її підборів, в повітрі витав знайомий запах дорогих парфумів.
Скандалу влаштовувати не став. Просто зібрав речі.
— Іди й не повертайся! — крикнула зі спальні дружина.
Донька кинулася до батька, обійняла.
— Тату, не йди!
— Софійко, я ж не від тебе йду. Я завжди буду твоїм татом.
Доньку він дійсно безумно любив.
У передпокій вийшла дружина, стала в дверях, схрестивши руки на грудях.
— Квартиру не віддам, не сподівайся, — різко сказала вона.
Богдан різко повернувся до неї.
— Я всі ці роки платив іпотеку. Мені теж треба десь жити.
— Нормальні мужики, йдучи, усе дружинам із дітьми залишають, — з’їдливо кинула вона.
— А я ненормальний. — Богдан вийшов із квартири.
На суді Богдан мовчки слухав, палаючи від сорому, як дружина звинувачувала його, що грошей не приносить додому, що в обносках ходити доводиться, що не допомагає, а вона як білка в колесі крутиться. Суддя не витримала й докорила дружині, що на ній надіте дороге брендове плаття та італійські черевики. А шуби в неї теж немає. Розлучили їх швидко.
А от квартиру розмінювали довго. Дружині не подобалися варіанти, що їх пропонував ріелтор. Але зрештою вона зупинилася на квартирі з великою кухнею у тому ж районі, а Богдану дісталася крихітна запустіла однушка на околиці міста. Після роботи він займався ремонтом, відволікаючись від важких думок і не дозволяючи тузі роз’їдати душу.
Одного разу не витримав, зустрів Софійку біля школи. Та зраділа, обняла, розплакалася. Серце Богдана розривалося від любові й жалю до доньки. Подзвонив дружині й попросив відпустити Софійку до нього на вихідних хоча б на кілька годин. Думав, дружина влаштує черговий скандал. Але вона несподівано милостиво погодилася. Це давало їй можливість займатися собою та влаштуванням особистого життя.
Так і возив доньку до себе на вихідні або водив у кіно, якщо була гарна погода.
Богдан зіскоса глянув на Ярославу. Вона дивилася перед себе, про щось думаючи. Біля будинку бухгалтерії вийшла з машини й знову стримано подякувала, без жеманства та загравань.
Після роботи він чекав її на зупинці та відвіз додому.
— О котрій ви виходите з дому? — запитав Богдан, коли Ярослава збиралася вийти з машини.
— Ви мене так зіпсуєте. До хорошого швидко звикаєш, —
