Гіркі помідори: як закатки зруйнували родинні зв’язки
Оксана Петрівна, втомлена після довгого дня, збиралася подзвонити сусідці, та не встигла. Тільки взяла в тремтливі руки телефон, як він розірвався різким дзвоном, наче віщував бурю. Дзвонила Людмила — сестра її покійного чоловіка, жінка, чиї дзвінки завжди несли тривогу. «Щось трапилося?» — промайнуло в голові Оксани. Людмила дзвонила рідко, і кожен її дзвінок був як удар блискавки.
Оксана Петрівна неохоче натиснула кнопку.
— Оксанко, чим ти там займаєшся?! — з ходу накинулася Людмила, навіть не привітавшись. — Шостий раз тобі дзвоню!
— Не встигла підійти… — тихо відповіла Оксана, відчуваючи, як втома важким каменем тисне на плечі.
— Ну звісно! — засміялася Людмила, але в її сміху лунала глузливість. — Я ж тому й дзвоню… Твої помідори цього року — одна сіль! Є інший рецепт, треба спробувати…
— Більше солі не буде, — різко обірвала її Оксана Петрівна, і в її голосі задзвеніла твердість. — І помідорів не буде. Нічого не буде.
— Як це — не буде?! — Людмила розгубилася, її голос задрижав від здивування. — Ти що, образилася?
**Дев’ять місяців тому**
Оксана Петрівна, що мешкала у тихому селі Коропці, мільйон разів мріяла позбутися частини городу, але щонороку все починалося знову. Розсада, грядки, насіння — як зачароване коло, з якого не вирватися. У підвалі пилилися банки з минулорічними заготовками, які не забрали ні діти, ні численна родина.
Колись чоловік, Петро, допомагав у всьому: копав, поливав, збирав врожай. Але два роки тому його не стало, і Оксана лишилася сама із городом та нескінченним потоком гостей. Родичі Петра приїжджали часто — відвідати могилу, побалакати й, звісно, навантажити сумки селянськими дарами. Найчастіше з’являлася Людмила, сестра покійного, з її вічними проханнями та наріканнями.
Діти Оксани навідувалися рідше, але допомагали з картоплею. Решту вона робила сама, особливо дбала за помідори й огірки, нікому їх не довіряючи. Після того як невістка колись прополола грядки так, що вся морква засохла, Оксана взагалі перестала підпускати до посадок, хіба що восени — на збір врожаю.
— Мам, навіщо тобі стільки? — питав син Андрій. — Ти гнешся на цьому городі, як рабиня, а потім усе роздаєш. Подивись на сусідку Марію — у неї лише квіти й сад. Вона навіть їх продає! І ти могла б овочі продавати, а не роздавати усім.
— А як же ви без моїх заготовок? — заперечувала Оксана, але в голосі пролунала невпевненість.
— Нам багато не треба, купимо в магазині, — відповідала невістка Тетяна. — Порахуй: ми беремо пару банок, а тітка Людмила везе майже на всю свою родину. Їй усього мало! Пора тобі жити для себе, а не для них.
— Це все так, але… — почала Оксана, та син перебив:
— Годі вже з твоїм «але»! Час відпочивати!
Оксана Петрівна дістала старі пакети з насінням і задумалася. Помідори, огірки, перець, зелень — усе було в запасі. Може, докупити пару нових сортів томатів і кропу? Але раптом зупинилася. Діти праві: навіщо їй усе це? Вирішила, що купуватиме лише зелень. Закатки? Хіба що трохи для себе.
Подумала й про квіти, але в них нічого не тямила. Вирішила порадитися з сусідкою Марією, та не встигла набрати номер — телефон задзвонив сам. Знову Людмила.
— Щось трапилося? — подумала Оксана, відчуваючи, як серце стискається від поганого передчуття.
Людмила дзвонила рідко, і зазвичай лише з проханнями. Навіть привітати зі святами забувала. Дивно, що активність прокинулася взимку — її візити зазвичай починалися влітку, ближче до урожаю.
Телефон замовк, але замить задзвонив знову. Оксана підняла слухавку.
— Оксанко, ти де пропала?! — накинулася Людмила. — Півгодини тобі дзвоню! У вас же зимою справи немає — сиди та відпочивай!
— Не встигла я… — почала Оксана, та Людмила не дала договорити.
— Та гаразд, неважливо. Я про твої помідори — солі в них стільки, що їсти не можна! Треба рецепт міняти, менше сипляти. І оцет, кажуть, можна замінити…
— Не буде ні солі, ні оцту, — холодно відрізала Оксана. — І цукру не буде. Годі, Людмило, досить.
— Як це — досить? — спантелиЗ цього дня Оксана Петрівна нарешті звільнилася від тягаря чужих очікувань і знайшла спокій у простій радості — житті для себе.
