ГОСПОДАРНИЙ ЧОЛОВІК.
Навідуємо тестя в селі за сотню кілометрів від міста. У його хаті, де народився й виріс. З якої потім у сімнадцять років втік на фронт і в яку повернувся у сорок п’ятому з кульгавою рукою замість правої…
— А Миколи нема! За дровами поїхав! — зітхає тітка Олена, його дружина. — У сусідньому селі клуб розбирають! Віддали будинок на розбирання!
Тестю майже вісімдесят. Але він ще дужій чоловік. Не те, що нинішні.
— А далеко село? — питаємо тітку Олену.
— Та ні! — махає вона рукою. — Кілометрів п’ять буде!
Ми з дружиною переглядаємось.
Через час він «приїжджає». Транспорт — стара дитяча коляска з сімдесятих, без кошика, перекошена під вагою старих дощок. Він скидає ремені, перехрещені на грудях, щоб тягнути поклажу за собою.
— Ось! — хизується він несподіваною здобиччю. — Ще пару разів сьездити — і на зиму вистачить!
— Як пилятимете, Миколо Івановичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.
— А он пилорама! — показує мені кумедно збитий верстак із саморобними пристосуваннями. Рука ж одна.
Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була в мого батька. Нею я вчився пиляти свої перші дошки.
Серце стискається. Хочеться допомогти. Готовий і сам відвезти дошки на своєму позашляховику, чи замовляти машину з робітниками.
— Може, чим допомогти, Миколо Івановичу? — питаю.
Але він не слухає. Єдиною рукою зупиняє мене й знову перекидає ремені через плечі.
— Фури тільки заважають! Так близько часом їдуть, не дай Біг зіб’ють! — скаржиться він.
Машин і справді багато. Величезні, довгі, мчать на швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса транзитна, на Київ…
— Ленко! Я поїхав! — кричить він дружині. Та виходить провожати й, коли він виходить із двору, каже нам із гордістю:
— Господар!
Тільки тепер мені стає зрозумілим сенс його дій. Йому справді не потрібна допомога.
Він живе тим, що почувається господарем. Не просто чоловіком, а саме господарем. Хоч усі свої роки пропрацював деканом у економічному університеті.
Дивлюсь у далечінь: по узбіччю йде самотній дід із старою коляскою, без кузова, з перехрещеними на грудях ременями, переплетеними з мотузками для білизни. У цій колясці колись возили мою майбутню дружину. Нагадує мене бурлака. Тільки замість берега й барж — гуркотять фури, обдаючи його димом і сажею…
Не витримую й їду з сином у господарський магазин.
На його верстаку залишаємо новеньку шведську ножівку із загартованими зубцями, у футлярі.
Через п’ять років ми забрали його до себе. У комфорті він не протримався й півроку…
Після похорону, на поминальному столі, я знайду наш подарунок — ножівку, якою так і не скористались, у тому самому футлярі, на серванті. А односельці скажуть про Миколу Івановича:
— Берег! Господарний був чоловік!
— Точно, — киваю. — Чоловік був. Тепер таких не роблять…
