ХОЗЯЯЄННИЙ ДІДУСЬ.
Заїхали до тестя в село, за сотню кілометрів від Києва. У його хату, де він народився й виріс. З якої тікав на фронт семнадцятирічним, а повернувся в сорок п’ятому з культяпкою замість правої руки…
— А Миколи нема! За дровами поїхав! — повідала тітка Галя, його дружина. — У сусідньому селі клуб розбирають! Віддали будинок на розбір!
Тесті вже під вісімдесят. Але він ще кріпкий дідько, не те, що нинішні.
— А далеко те село? — питаємо тітку Галю.
— Та ні! — махає вона рукою. — Кілометрів з п’ять буде!
Ми з дружиною переглянулися, здивовані.
За деякий час він «приїхав». Транспорт — стара дитяча коляска з сімдесятих, без кошика, що хиталася під вантажем старих дощок.
Він скинув ремені, перехрещені на грудях, щоб легше було тягнути поклажу.
— Ось! — хизується він випадковою здобиччю. — Ще пару поїздок — і на зиму вистачить!
— Як пилятимете, Миколо Івановичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.
— А он пилорама!
Він показує на кумедно збитий верстак із купою пристосувань для різання дощок. Рука ж одна…
Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була в мого батька. Нею я вчився пиляти перші дошки.
Серце стискається. Хочу допомогти. Готовий завезти дрова на своєму джипі чи замовити машину з робітниками.
— Може, чим допомогти, Миколо Івановичу? — питаю.
Та він не слухає. Єдиною рукою спиняє мене і знову перекидає ремені через плечі.
— Фури тільки заважають! Так до краю часом притискаються, ще й зіб’ють! — скаржиться він.
Машин і справді багато. Величезні, довгі, мчать на швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса — транзитна, на Одесу…
— Галько! Я поїхав! — кричить він дружині. Вона виходить проводити його й, коли він виходить із двору, каже нам з гордістю:
— Господар!
Тільки тоді доходить сенс його дій. Йому справді не потрібна допомога.
Він живе тим, що відчуває себе мужиком. Не чоловіком, ні — саме мужиком. Хоч працював усі роки деканом в економічному університеті.
Дивлюсь у далечінь і бачу самотнього діда, що йде узбіччям зі старою коляскою позаду, без кузова, перев’язаною мотузками і ременями, що хрестом лежать на грудях. У цій колясці колись возили мою майбутню дружину. Нагадує бурлака. Тільки замість берега і барж — ревуть фури, обдаючи його вихлопами й пилом…
Не витримую, щоб не допомогти, і ми з синочком їдемо до будівельного магазину.
На його верстаку залишаємо нову, справжню шведську ножівку із загартованими зубцями, у футлярі.
Через п’ять років ми забрали його до себе. У комфорті він не протримався і півроку…
Потім, після похорону, на поминках я знайду цю ножівку — недоторкану, у тому ж футлярі, на серванті. А односельці скажуть про Миколу Івановича:
— Берег! Господар був!
— Точно, — киваю. — Мужик був. Тепер таких уже не роблять…
