— Мамо, ти зовсім з’їхала?! Які там свахи?! — скрикнула Олена в трубку, ледь не випустивши її з рук. — Я ж тобі сто разів казала, що з Петриком ми просто зустрічаємось!
— А що, зустрічаєтеся — то вже несерйозно? — голос матері звучав рішуче. — Оленко, тобі вже двадцять сім! Інші в твої роки давно заміжні, дітей народжують, а ти все граєшся! Його батьки — люди хороші, працьовиті, квартира у них трикімнатна на Оболоні…
— Мам! — Олена заплющила очі, намагаючись стрибнути головний біль. — Послухай мене уважно. Я НЕ готова виходити заміж. НЕ хочу обговорювати це з чужими людьми. І взагалі, тобі треба було зі мною порадитись!
— Пізно вже радитись, — мати явно злилася. — Я їм уже подзвонила, завтра зранку приїдуть. Петро знає, до речі. Вчора з ним говорила, він погодився.
Олена повільно опустилась на диван. Петрик погодився… Звичайно, йому що втрачати? Живе спокійно у батьківській хаті, на роботу ходить через день, а тут така удача — готова наречена з власним житлом і зарплатою.
— Мам, а може, ну їх? Скажемо, що я захворіла…
— Оленко, — голос матері раптом став м’яким, майже благальним. — Ну зрозумій, доню. Я так хочу онуків побачити! А раптом щось зі мною станеться, а ти сама залишишся? Петро — хлопець добрий, не п’є, не палить…
— Не п’є? — фукнула Олена. — Та він позавчора ледь на ногах стояв!
— Ну, свято ж було! — знайшлася мати. — Гаразд, дитинко, приходь завтра до десяти. Я вже курку купила, торт замовила…
Трубка замовкла. Олена ще хвилину сиділа, дивлячись у ніку, потім різко встала й почала ходити по кімнаті. Треба було щось робити, але що? Петрика вбити? Маму? А може, втекти до подруги на дачу й сидіти там аж до понеділка?
Телефон задзвонив знову.
— Оленко, це я, — голос Петра звучав провинувато. — Слухай, твоя мати мені вчора дзвонила…
— Ось негідник! — видихнула Олена. — Ти міг би мене попередити!
— Та я думав, вона жартує! Серйозно! Хто зараз весілля через сватання влаштовує? Думав, побалакає й забуде…
— А коли зрозумів, що не жартує?
— Коли мої батьки почали торт вибирати, — зізнався Петро. — Оленко, а давай зіграємо в цю гру? Посидимо, побалакаємо, вони заспокоються…
— Петре, ти розумієш, що після цього цирку мати мене за тебе під конвоєм піде видавати? Вона вже, мабуть, сукню виглядає!
— Ну і що? — у голосі Петра пролунали дивні нотки. — А що, я тобі не пара?
Олена замовкла. Ось тут і була вся суть. Петро їй подобався, навіть дуже. Високий, гарний, добрий. Але був у ньому якийсь… недолік. Не міг він сам рішення прийняти. Завжди з матір’ю радився, навіть у якій сорочці на побачення йти. А тепер ось і весілля — не його ідея.
— Слухай, Петре, — обережно почала вона. — А ти сам хочеш одружуватися? На мені, маю на увазі?
— Звичайно, хочу! — занадто швидко відповів він. — Тобто… у принципі… ми ж добре один одного знаємо…
— Це не відповідь, — втомлено сказала Олена. — Гаразд, побачимось завтра.
Весь вечір вона метушилася по квартирі, приміряючи то одну сукню, то іншу. Занадто вишукана — подумають, що згодна. Занадто проста — мати тиждень читатиме лекції про те, як треба виглядати під час серйозних розмов. У результаті зупинилася на сірому костюмі — строго, але пристойно.
Зранку Олена прокинулася з твердим наміром усе скасувати. Подзвонить матері, скаже, що захворіла, або терміново поїхала у справах, або… Але телефон мовчав, а коли вона набрала материн номер, ніхто не відповів. Значить, уже на ринку, купує до столу всякі делікатеси.
О пів на десяту Олена стояла перед батьківським будинком і не могла змусити себе зайти. Сусідська бабуся поливала квіти на балконі й цікаво позирала вниз.
— Оленко! — почулося згори. — Заходь уже, чого стоїш!
Мати зустріла її у святковому фартуху з таємничим виглядом.
— Ось і добре, що раніше прийшла! Допоможеш стіл накрити. Дивись, яку оселедця купила, буде під шубою! І ікри взяла, правда, не червоної, але теж нічого…
— Мам, — спробувала вставити слово Олена, але мати вже тягла її на кухню.
— А костюмчик у тебе гарний! Серйозний, діловий. Те, що треба! Петрові батьки люблять, коли дівчина скромно одягається…
— Звідки ти знаєш, що вони люблять?
— А ми вже знайомі! — гордо оголосила мати. — Познайомились, коли Петрові довідку в поліклініці носили. Марія Федорівна, його мати, така приємна жінка! Ми з нею півгодини говорили, вона мені про тебе все розповіла…
— Про мене? Що саме?
— Ну, що гарна, працьовита, квартира власна… Вони дуже задоволені, що Петро таку наречену знайшов!
Олена відчула, як усе всередині закипає. Отже, про неї вже говорять як про наречену! А її думки ніхто не питав!
— Мам,Олена глибоко зітхнула, усміхнувшись, і зрозуміла, що іноді найкращі рішенни приходять саме тоді, коли їх ніхто не чекає.
