Родичі у гостях: як моя чемність призвела до скандалу
Буває, що добрі наміри стають не благословенням, а пасткою. Особливо коли поруч — «рідні люди», у яких сумісність замінює валізу.
Я завжди була м’якою людиною. Уникала сварок, не вміла сказати «ні» та намагалася всім догодити. Особливо родичам. Хоча більшість із них — не найближчі. Але ж у нас, як відомо, «рідня — то святе».
Вони живуть у селі під Житомиром. Коли закінчуються городні клопоти, вся родина збирається до міста. І, ніби за якоюсь неписаною угодою, щороку саме моя квартира стає їхнім «місцем призначення». У інших родичів вони лише чаю поп’ють, а ночуватимуть — у мене. Завжди.
Я терпіла. Мовчала. Думала — ну що там, кілька днів. А потім знову — робота, спокій, звичний ритм.
Але цього року мене просто приголомшили.
Одного чудового червневого дня родичі з’явилися до мене на цілі три місяці.
— Ми ж не заважаємо? — весело засміявся дядько, заносячи в передпокій два напханих мішки та матрац.
— А як же садочок? — спробувала я обережно дізнатися.
— Відпочинемо і без нього. Ми до тебе, на міське повітря. Від села відпочинемо, а твоїм онукам із нашими дітьми буде весело, — пояснила тітка, навіть не знявши взуття.
Ніби я — не людина, а якийсь безкоштовний санаторій. З харчуванням та гарячим прийомом.
І добре б тиждень. Але ж цілі три місяці!
А ми з чоловіком, між іншим, планували відпустку. Море, тиша, сонце. Усе вже було заброньовано. Навіть валізи зібрані.
Коли я намагалася м’яко натякнути, що ми їдемо, а їм, мабуть, варто подумати про повернення додому, почався справжній гостєвий бунт.
— Егоїстка ти, Марічко! — закричав дядько. — Лише про себе думаєш. Ми ще й до парку не сходили, не все зробили, а ти нас виганяєш! Могла б і перенести відпустку — на осінь, наприклад!
Тітка незадоволено хмикнула та пішла на кухню, грюкаючи шафами. Діти почали нидькати. У квартирі повисла напруга, ніби перед грозами. Але я знала — якщо зараз промовчу, вони і Різдво у мене зустрінуть.
— Вибачте, але ми все ж таки їдемо, — рішуче сказала я. — Ви самі дорослі люди, впораєтеся.
Спочатку була тиша. Потім почалася образлива метушня: збирали речі, перемивали посуд із показовим обуренням, голосно перешіптувалися. Виходячи, забрали половину продуктів із холодильника.
— От і гостинність… — кинула тітка, не дивлячись на мене.
Двері грюкнули. І настала… тиша. Така рідкісна, така солодка. Я сіла на диван, втомлено обняла подушку і вперше за останні тижні зітхнула вільно.
Так, мені неприємно через цю ситуацію. Я не хотіла сварки. Не хотіла нікого образити. Але де був кордон? Коли моя ввічливість перестала бути добром і стала тягарем?
Тепер я знаю точно: допомагати — можна. Приймати — теж. Але дозволяти сідати собі на шию — ніколи.
