«Гості радіють двічі»: як мій брат Богдан перетворив вихідні на випробування
— Сашку, ти ж пам’ятаєш, що на ці вихідні приїжджає твій брат з дружиною? — нагадала мені Оксана, моя дружина, стоячи біля плити з каструлею в руках.
— Пам’ятаю. Звісно пам’ятаю, — буркнув я, хоча ще зовсім недавно про Богдана забув. Просто жилося так добре без нагадувань про нього.
Кожного літа мій брат приїжджав із дружиною до нас під Ірпінь, нібито «відпочивати» — тільки відпочивали після цього ми з Оксаною всю наступну тиждень. Він привозив із собою… не стільки дружину, скільки відчуття, наче ти на власному дні народження, де тобі ще й готувати, і гостей розважати доводиться.
Вони приїхали на три години раніше, ніж домовились. Вже в брамі лунав його голос:
— Ох і спека, Сашко! Хата в тебе — просто супер! Я свої шкарпетки повішу отут, нехай провітрються.
Зняв носки і розвісив їх прямо на садовому кріслі. Оксана очі вилупила. Я зітхнув.
— Обід готовий? — одразу почав брат.
— Ми взагалі-то тільки поснідали, — відповів я.
— Та нічого, ми з Марічкою гостинців привезли! Дивись — еклери, термін до завтра, але зі знижкою! І кавун — у два рази дешевше! Завар чаю!
Поки я мив руки, він уже їв кавун, причмокуючи. Сік капав на підборіддя, він витирав його рукою. Оксана стояла, мов грімом уражена.
— Ну ми поки підемо до нашої кімнати, відпочинемо, як минулого разу, га? — і не чекаючи відповіді, пішов у спальню. В нашу спальню. У господарську.
Я лише глянув на Оксану.
— Ну ти ж сам казав, що у нього зі спиною проблеми, а у нас ліжко зручне… — прошепотіла вона.
— Сашку, давай потерпимо, всього пару днів, — додала, побачивши мій вираз обличчя.
У ту мить я зрозумів: це будуть найдовші два дні в моєму житті.
Ввечері приїхали наша донька Соломія з чоловіком Тарасом і дітьми. Хлопці, Максимко й Юрко, радісно скакали по двору, показуючи рюкзаки з іграшками та запасами для поїзда — вони мали їхати зранку у дитячий табір.
Обід простягнувся до вечора: Тарас возився з машиною, Богдан із Марією дрімали, поки ми всі чекали. У якийсь момент все здавалося нормальним: шашлик, сміх, діти. Поки не сталося воно.
— Соломіє, ти не бачила ключі від авто? Я ж поклав їх ось тут, на стіл… — заклопотано промовив Тарас, перевіряючи кишені. — Без них ми не поїдемо, а потяг — через дві години.
Почалася паніка. Ми перевернули весь будинок, навіть холодильник відсунули. Діти ледь не плакали. Лише одна людина залишалася спокійною: Богдан, який доїдав шашлик.
— У вас завжди так весело? — хмикнув він. — Добре, що в нас із Марією онуків немає — збожеволіли б!
Оксана закусила губу, а Соломія підійшла до мене і прошепотіла:
— Тату, можна я натисну кнопку на сигналці? Якщо ключі поруч — брелок запищить.
Тарас вийшов до авто, а ми завмерли в домі. І ось — звук. Тоненький піск. Звідкись із дивана. Ні — із крісла. Ні — із барсетки Богдана.
— Дядьку Богдане, це ваша сумка? — запитала Соломія.
— Моя, звісно. І що?
— Звук звідси… Можна заглянути?
— Та що ви, дівчинко, як вони туди потрапили? — захихикав він.
Соломія не втрималася — розстібнула блискавку і дістала ключі. Наші. З брелком.
— Тарасе! Знайшлися! Швидше, у машину!
Вони вибігли. Я обернувся до брата:
— Як ключі опинилися в твоїй сумці?
— Та що ти, Сашку, я не знаю… Мабуть, Марічка переплутала, подумала, що мої, — і він подивився на дружину.
— Так і було! Я побачила — лежать, думаю, загубилися, і поклала до твоїх. Хіба це привід для сцени?
Після їх від’їзду я сидів із Оксаною на веранді.
— Ти бачила, як вони пішли? Навіть не попрощалися як слід…
— Сашку… Ну це ж твій брат. Він завжди таким був. Пам’ятаєш, як у дитинстві тебе від тата захищав?
Я зітхнув. Пам’ятав. Але тепер він був дорослим чоловіком, який їв чужу ковбасу, спав у чужому ліжку і ховав ключі від чужого авто.
Вранці він прокинувся рано, як завжди.
— Ми з Марічкою вже поснідали! Долишили ту шинку й сир, що в холодильнику були. Ох, як у вас добре, як у санаторії! Шкода, їхати…
Коли брама зачинилася за їхньою машиною, Оксана сіла на сходи й сказала:
— Гостям, Сашку, радіють двічі. Перший раз — коли вони приходять. А другий — коли їдуть.
Я кивнув. І вперше за два дні — посміхнувся.
