“Гостям радіють двічі”: як мій брат Богдан перетворив вихідні на випробування
— Сашко, ти ж пам’ятаєш, що цих вихідних приїжджає твій брат із дружиною? — нагадала мені Оля, моя дружина, стоячи біля плити з каструлею в руках.
— Пам’ятаю. Звісно пам’ятаю, — буркнув я, хоча щойно про це забув. Просто жилося надто добре без нагадувань про Богдана.
Кожного літа мій брат приїжджав із дружиною до нашого будинку під Ірпенем, нібито на «відпочинок» — тільки відпочивали ми з Олею потім усю наступну тиждень. Він привозив із собою… не стільки дружину, скільки відчуття, ніби ти на власному дні народження, де ти ще й готуєш, і розважаєш.
Вони приїхали на три години раніше, ніж домовились. Вже у воротах лунав його голос:
— Ох і спека, Сашку! Хата в тебе — просто супер! Я свої шкарпетки повішу ось тут, нехай провітрються.
Він зняв шкарпетки й розвісив їх просто на садовий стілець. Оля очі округлила. Я зітхнув.
— Обід готовий? — одразу почав брат.
— Ми взагалі-то тільки снідали, — відповів я.
— Та нічого, ми з Марічкою гостинців привезли! Дивись — еклери, термін до завтра, але зі знижкою! І кавун — за півціни! Завар чаю!
Поки я мив руки, він уже їв кавун, причмокуючи. Сік стікав по підборіддю, він витирав його рукою. Оля стояла немов приголомшена.
— Ну ми поки підемо до нашої кімнати, відпочинем, як минулого разу, га? — і не чекаючи відповіді, попрямував у спальню. У нашу спальню. У господарську.
Я лише подивився на Олю.
— Ну ти ж сам казав, що у нього зі спиною проблеми, а у нас матрац добрий… — прошепотіла вона.
— Сашку, ну давай потерпимо, лише пару днів, — додала вона, побачивши мій вираз обличчя.
У той момент я зрозумів: це будуть найдовші два дні в моєму житті.
Ввечері приїхали наша донька Настя з чоловіком Тарасом та дітьми. Хлопці, Андрійко та Юрко, радісно скакали по хаті, показуючи рюкзаки з іграшками та запасами для поїзда — вони мали від’їхати вранці до дитячого табору.
Обід розтягнувся до вечора: Тарас возився з машиною, Богдан із Марією дрімали, поки всі чекали. У якийсь момент усе здавалося нормальним: шашлики, сміх, діти. Поки не сталося воно.
— Настю, ти не бачила ключів від машини? Я ж поклав їх саме сюди, на стіл… — схвильовано сказав Тарас, перевіряючи кишені. — Без них ми не поїдемо, а поїзд — через дві години.
Почалася паніка. Ми перевернули всю хату, навіть холодильник відсунули. Діти ледь не плакали. Лише одна людина залишалася спокійною: Богдан, що доїдав шашлик.
— У вас завжди так весело? — хмикнув він. — Добре, що в нас із Марічкою онуків немає — збожеволіли б!
Оля закусила губу, а Настя підійшла до мене й прошепотіла:
— Тату, можна я натисну кнопку на сигналці? Якщо ключі поруч — брелок задзвонить.
Тарас вийшов до машини, а ми завмерли вдома. І ось — звук. Тонкий піск. Звідкись із дивана. Ні — із крісла. Ні — із барсетки Богдана.
— Дядьку Богдане, це ваша сумка? — запитала Настя.
— Моя, звісно. І що?
— Звук звідси… Можна подивитись?
— Та що ви, дівчинко моя, як вони туди потрапили? — захихикав він.
Настя не витримала — розстібнула блискавку й дістала ключі. Наші. З брелком.
— Тарасе! Знайшлися! Швидше, до машини!
Вони вибігли. Я повернувся до брата:
— Як ключі опинилися в твоїй сумці?
— Та ну, Сашку, я не знаю… Мабуть, Марічка переплутала, подумала, що мої, — і він глянув на дружину.
— Так і було! Я побачила — лежать, думаю, загубилися, і поклала до твоїх. Хіба це привід для сцени?
Після їх від’їзду я сидів із Олею на веранді.
— Ти бачила, як вони пішли? Навіть не попрощалися як слід…
— Сашку… Ну це ж твій брат. Він завжди був таким. Пам’ятаєш, як у дитинстві він тебе від тата захищав?
Я зітхнув. Пам’ятав. Але тепер він був дорослим чоловіком, який їв чужий сир, спав у чужому ліжку й ховав ключі від чужої машини.
Вранці він прокинувся рано, як завжди.
— Ми з Марічкою вже поснідали! Долили ту буженину й сир, що в холодильнику був. Ой, як у вас добре, як у санаторії! Шкода, їхати…
Коли ворота зачинилися за їхньою машиною, Оля сіла на сходи й сказала:
— Гостям, Сашку, радіють двічі. Перший раз — коли вони приходять. А другий — коли їдуть.
Я кивнув. І уперше за два дні — посміхнувся.
