Ще зранку я вже зібрала торбу з найнеобхіднішим, щоб втекти з дитиною від чоловіка та його батьків із цього села. Ні, я не збираюся присвячувати своє життя їхнім козам, коровам та безкінечним грядкам. Вони вважають, що раз я вийшла заміж за Тараса, то автоматично погодилася на роль безоплатної робітниці на їхньому подвір’ї. Але я з цим не згодна. Це не моє життя, і я не хочу, щоб мій син ріс у цьому болоті, де єдиний розвага — обговорення того, скільки молока дала корова Зірка.
Коли я тільки приїхала сюди після весілля, усе здавалося не таким вже й поганим. Тарас був турботливим, його батьки, Надія Миколаївна та її чоловік, здавалися добрими. Село виглядало мальовничо: зелені поля, свіже повітря, тиша. Я навіть думала, що звикну. Але реальність швидко розставила все на місця. Через тиждень після переїзду Надія Миколаївна сунула мені відро і відправила доїти коз. “Ти ж тепер наша, Оленко, треба допомагати!” — сказала вона з посмішкою, від якої у мене до сих пір мурашки. Я, міська дівчина, яка в житті не тримала нічого важчого за ноутбук, мала опанувати доїння коз за один вечір. Це був мій перший дзвіночок.
Тарас, як виявилося, зовсім не збирався мене захищати. “Мама права, у селі всі працюють”, — сказав він, коли я спробувала обуритися. І з того часу почалося моє нове життя: підйом о п’ятій ранку, годування худоби, прополювання грядок, прибирання в хаті, готовка на всю родину. Я почувалася не дружиною, а служницею. А якщо я наважувалася попросити вихідний, Надія Миколаївна закачувала очі і починала свої лекції: “За нашого часу жінки працювали з ранку до ночі, і ніхто не скаржився!” Тарас мовчав, наче це його взагалі не стосувалося.
Мій син, якому всього три роки, став для мене єдиним світлим променем. Я дивлюся на нього і розумію, що не хочу, щоб він ріс тут, де його майбутнє — це або робота на подвір’ї, або переїзд у місто, де він буде чужим. Я хочу, щоб він ходив у хороший садочок, вчився, подорожував, пізнавав світ. А тут? Тут навіть інтернету нормального нема, щоб завантажити мультики для дитини. Надія Миколаївна, дізнавшись, що я хочу записати сина на гурток малювання у сусідньому селищі, лише знизала плечима: “Навіщо йому це? Краще нехай учиться доїти корову, знадобиться!”
Я намагалася говорити з Тарасом. Пояснювала, що тут мені важко дихати, що це не те, про що я мріяла. Але він лише здвигав плечима: “Усі так живуть, Оленко. Чого тобі ще треба?” А нещодавно я дізналася, що Надія Миколаївна вже планує, як ми будемо розширювати хлів і брати ще одну корову. І, звісно, вся робота знову ляже на мене. Це стало останньою краплею.
Я почала потай відкладати гроші. Небагато, але на квиток до міста вистачить. У мене є подруга в обласному центрі, вона обіцяла допомогти з житлом і роботою. Я вже уявляю, як ми з сином сідаємо в автобус, залишаючи позаду це село, кіз, корів і безупинні докори Надії Миколаївни. Я мрію про маленьку квартирку, де буде лише наш затишок, де я зможу працювати, а мій син — рости в нормальних умовах. Я хочу знову почуватися людиною, а не машиною для роботи.
Звісно, мені страшно. Я не знаю, як складеться моє життя в місті. Чи зможу я знайти роботу? Чи вистачить грошей? Але я знаю одне: я не можу залишитися тут. Кожного разу, коли я бачу, як мій син грає у дворі, я думаю про те, що він заслуговує більшого. І я теж. Я не хочу, щоб він бачив, як його мати гнеться під цим тягарем, як вона губить себе заради чужих очікувань.
Надія Миколаївна недавно сказала, що я “надто міська” і ніколи не стану своєю в селі. Знаєте, вона права. Я не хочу бути своєю тут. Я хочу бути собою — Оленкою, яка мріяла про кар’єру, про подорожі, про щасливу родину. І я зроблю все, щоб повернути собі це життя. Навіть якщо для цього доведеться зібрати торбу і поїхати з дитиною туди, де нас ніхто не змусить доїти корів.
Сьогодні я зрозумів: іноді втеча — це не слабкість, а єдиний шанс врятувати себе.
