Щоденник. 25 років разом.
Сьогодні я згадав, як усе починалося. Лежачи з Олесею після нашої сімейної вечері на честь срібного весілля, вона раптом промовила:
Іванку, а ми з тобою, мабуть, якась «неправильна» родина.
Чому ж? здивувався я.
Та як же За двадцять пять років жодної справжньої сварки. Чи буває так?
Я засміявся, обійняв її міцніше.
То давай посваримося? почав лоскотати, знаючи, як вона боїться цього.
Ні-ні, годі! сміялася вона, вириваючись.
Так і минуло ці роки без образ, без гіркоти. Лише теплі вечори, її пиріжки з вишнями, наші діти Тарас і Марічка, які сьогодні сиділи за столом і говорили такі щирі слова, що аж серце краялося від щастя. А посеред столу скромний букет польових квітів. Як і тоді, коли ми зустрілись
***
Памятаю, як уперше побачив її у квітковій крамниці біля університету. Вона, худа, як тіночка, у простенькій сукні, радила мені, який букет обрати для незнайомої дівчини. «Беріть півонії», сказала. А продавчиня наполягала на трояндах. Я взяв троянди, але вирішив дізнатися її номер.
На день народження її подруги Катрусі я прийшов за компанію з другом. І як же здивувався, побачивши там її! Ввесь вечір не міг відірвати очей. Катря кидала на мене злісні погляди, а потім навіть наговорила Олесі, ніби я «призначений» для неї. Але доля вже була вирішена.
Коли я провожав Олесю додому, вона все примовляла: «Ти ж міг би обрати когось гарнішого». А наступного дня я прийшов до неї з полевими квітами.
Її подруги не вірили, що наш шлюб триватиме. «Такий гарний чоловік і така проста дружина?» шепотіли за спиною. А я з кожним роком розумів: її краса як ці квіти. Не кричить, не блищить, але чим довше дивишся, тим більше в ній знаходиш.
***
Сьогодні Марічка, нарешті приїхавши з Києва (де орендує квартиру за 7 тисяч гривень, хоча мати благала жити вдома), жартувала: «Тату, від твоїх компліментів у мами аж вуха червоніють!».
А я дивлюся на свою Олесю ту саму дівчину з квітника і думаю: ось і весь секрет щастя. Знайти того, хто бачитиме красу там, де інші її не помічають.
(Запис у щоденнику, 25 вересня)
