**Розіграш**
Перед невеликою сценою танцювали гості на чолі з ювіляром — шістдесятип’ятирічним начальником Андрія. «Боже, який мужчина…» — несхоже підспівували жінки солістці маленького ансамблю.
Оксана з чоловіком, стомлені від веселощів, вина та ситної їжі, залишилися сидіти біля розгромленого столу. На іншому кінці сперечалися двоє колег, а третій дрімав, схиливши голову на складених руках.
Оксана присунулася до чоловіка й прошепотіла йому у саме вухо:
— Може, підемо додому? Всі напідпитку, ніхто й не помітить. У мене від шуму голова розболілася. — Для впевненості вона притулила пальці до скронь.
Андрій косився оглянув зал.
— Ти права, тут більше робити нічого, підемо, — сказав він.
Вони непомітно вийшли з ресторану.
— Уф, як добре! — Оксана зітхнула повними грудьми нічного прохолодного повітря.
— Таксі? — запитав Андрій.
— Ні, давай пройдемося, подихаємо. — Вона взяла чоловіка під руку, і вони повільно пішли темними вуличками.
— Не втомишся на підборах? — спитав він.
— Тоді понесеш мене на руках. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я вдягла нові туфлі й стерла ноги. Ми йшли з кінотеатру пішки, бо машини ще не було, а автобуси вже не ходили. Ти ніс мене до дому на руках, — зітхнула Оксана.
Андрій стиснув її руку ліктем, наче підтверджуючи, що пам’ятає.
— Ах, які ми були молоді й закохані… Двадцять років пролетіли, як один день. Здається, ще вчора ми одружилися, я чекала Марійку, і ми були такі щасливі… — знову зітхнула вона.
— Мене чекає підвищення, а це нові можливості та більша зарплата. Скоро Марійка народить нам онука. А восени відзначимо мій ювілей. Ми здорові. Хіба це не причина для щастя? — запитав Андрій.
Оксана не встигла відповісти, бо вони вже підійшли до дому.
Вона перша пішла в душ, змила макіяж. Вийшла з ванної з вологою головою, у просторому махровому халаті. Андрій мимоволі порівняв її з Юлею, згадавши гладеньку шкіру коханки, її пружне молоде тіло, вабні очі, густу косу… «Що ж роблять роки з жінками. Невже й Юля через двадцять років стане такою ж, як Оксана? Ні, з нею такого не станеться, вона завжди буде молодшою за мене на двадцять років. Якби вона зараз була поруч…»
Спогади про палку коханку так розпалили його, що він пішов у ванну й став під крижаний душ, щоб заспокоїтися.
Вранці він дістав із шафи випрасувану сорочку з ледь помітним ароматом кондиціонера, зняв з вішалки краватку. Оксана завжди одразу підбирала до сорочок краватки й вішала разом. З кухні вабив запах свіжої кави.
— Сьогодні хочу поїхати на дачу. Мабуть, яблука вже падають, зберу, зварю компот, спеку шарлотку, — сказала Оксана, ставлячи перед ним чашку.
— Навіщо? У суботу поїдемо разом на машині, — помітив Андрій, жуючи бутерброд.
— До суботи ще три дні. Яблука зіпсуються. Та й перевірю, чи все гаразд.
— Ну, як знаєш, — допив каву й відставив порожню чашку.
— Переночую там. Не хочу їхати вночі, та й на автобус не встигну. Вечерю залишу в холодильнику, — сказала Оксана йому в спину, коли він виходив із кухні.
Він зупинився, обернувся.
— Ти справді збираєшся ночувати на дачі?
— Так, а чого це тебе дивує? Чи в тебе якісь плани на мене? — Оксана сумно посміхнулася.
— Ні. Ти… там обережніше. — Андрій вийшов у передпокій. Незабаром двері за ним із стуком зачинилися.
Він сів у машину, повернув ключ запалювання. Перед тим як виїхати, набрав номер Юлі.
— Привіт. Не розбудив? Сонечко, хочу порадувати. Оксана сьогодні поїде на дачу, залишиться там на ніч. Тож у нас ціла ніч, — защебетів він у трубку.
— Зрозуміла, любий, — співучо відповів голос Юлі, потім луОксана знову відвела погляд у вікно, де на темному тлі мерехтіли далекі вогні міста, і зрозуміла, що найважчі рішення іноді ховаються не у словах, а в тиші між ними.
