Щоденник. 3 січня. Київ.
Сьогодні я все ж зважився набрати номер моєї сестри вперше за сім років. Притиснуло мене до стіни незручне новорічне відчуття самоти, а з останніх років мені й самому соромно ну чого ми досі, дорослі люди, дме́мося?! Вистачить вже. Достатньо тих образ. Дзвоню.
Я, Оленко, тобі пробачаю! Сварка наша була ні до чого. Нам би вже навчитись мудрості, а ми Ну, що ти мовчиш?! буркнув у слухавку, не стримуючи голосу.
Перепрошую Але ви помилилися номером. Я не Олена.
Голос зовсім не той. Молодий, трохи невпевнений, але приємний.
Я аж забувся, що хотів сказати дивина, бо зі мною таке трапляється рідко.
Дівчинко, а хто ви? Як це у вас мій сестрин номер?
Це мій номер, пане, вже рік. Даруйте, але ні вас, ні ту Олену не знаю. Гарного дня!
Та я навіть не встиг зібратись з думками в трубці пішли короткі гудки, і несподівано стало моторошно.
“Мабуть, помилку зробив”, думаю, беру окуляри, дістаю стару, потерту синю записничку ту, що Оленка мені колись подарувала з нагоди дня народження. Вона завжди балувала дрібними подарунками то ручку, то шарфик, то гаманець. Мені такі сентименти аж не зрозумілі я більше любив щось значне підносити, щоб усі бачили, як я сестру ціную.
Номер той самий! Вирішив набрати вручну. Знову чужий голос спокійний, лагідний, але відгукується незнайомка.
Вибачте, але я вже казала це мій особистий номер. Будь ласка, не телефонуйте більше. В мене урок.
Почекайте! гукнув, лише б вона не кинула слухавку. А коли можу подзвонити, це справді важливо
За пів години буде перерва.
Відклав телефон, сів і задумався. Чому Оленка змінила номер? Зовсім не попередила… Так, ми не спілкувались, та невже це привід зникати з радарів?
Мене поступово брала злість. Сидіти без діла я ніколи не вмів звик постійно щось робити руками, думками, навіть коли був малим у рідному Житомирі. І завжди був різкий, волюнтарист, справедливий за це й мав чимало образ від рідні. Та я ж правий! А коли правий навіщо себе виправдовувати?!
Оленка була моєю повною протилежністю спокійна, обережна, повільна. Я палко квапив обох до школи, а вона тільки-но кашу доїдає. Я вже всі форми нагладжу, бантики поправлю а вона з зубною щіткою у ванній, малює щось на запітнілому дзеркалі.
Олено, що ти там витворяєш?
Думаю
Перестань дуркувати, запізнемося! нервуюсь я. Думає вона, бач
А не треба?
Не треба! Ти краще чисти зуби, марш снідати!
Все життя між нами була ця різниця я ух, як верткий, а Олена “ні риба, ні мясо”. А вона лише всміхалася і казала: “Ми всі різні. Не всім бути такими енергійними, як ти. Ти гордість сімї, а мене відпусти, я потроху”.
Вона не ображалася, знала мені, як вулкану, треба випустити пару. Вірила, що з роками прийде у мені спокій і любов.
Але такого не сталося любов моя була теж емоційною, неприрученою стихією. Чотири шлюби і все “не зійшлися характерами”. Лише з четвертим чоловіком прожили три роки, але і тут все зійшло на “нічого доброго”, залишилась сама з маленькою дочкою Богданкою на руках і без жодної надії на нове життя.
Та що то за чоловіки пішли! Ні їм родини не треба, ні дітей! А дружина наче меблі! нарікала я колись у гостях у Оленки в Черкасах. А ти як з Анатолієм живеш? Не нудно?
Анатолій, її чоловік, мовчки поставив чай та взяв на руки мою Богданку:
Говоріть. Я Марічку сам покладу спати.
І поки сестра заходилася по господарству, я жалілася на розбиту долю:
Ой, ну як так жити?! Я знову сама!
Може, тобі мякшою треба стати, брате? Чого ж так усе по-воєнному сприймаєш? Життя минає, донька виросте, а ти зостанешся сама
Та що ти плетеш, Оленко! Невже в цьому щастя?
В довірі, відповіла вона тихо і якось боляче.
Сумніваюся! Ти от, каже, Толіка любиш, а дітей не маєш який це сенс?
Іноді проблема не в бажанні, а у можливості Дуже хочу, Миколо. Але не можу бути мамою
Я обійняв її по-братськи, пообіцяв кращих лікарів, але не всі проблеми вирішує впертість. Не вдавалося…
Материнство Оленка таки здобула, але не так, як планувала. Взяла на виховання племінників Анатолія сиріт, рідних їй серцем, хоч не кровю. Я сперечався:
Тобі чужі діти не потрібні! Свої будуть!
Мені вже під сорок. Було би вийшло вже б сталося. Це ж діти! Не дам їм до інтернату
Та в Толіка родина велика, хай беруть!
Я хочу, розумієш? Я хочу!
Наша сварка розділила родину. Я перестав з ними спілкуватись, Богданці навіть заборонив до них ходити, але вона знаходила шлях А коли Анатолію дали роботу в Тернополі, вся їхня родина поїхала. Богданці залишили адресу.
Мала, памятай, ти не сама. Родина завжди підтримає. А маму бережи вона складна, але своя
Богданка стримувалась, поки росла. А як підросла, захотіла заміж а я не прийняв її вибору.
Що це за хлопець? Он худий і в окулярах!.. Не могла кращого знайти?
Богданка не сперечалась. Взявши нареченого за руку, пішла геть.
Дмитро, той самий “худіж”, виявився чудовим програміст, працьовитий, із планами на життя та переїзд до Тернополя, ближче до тітки Олени.
Там перспективи. Квартира моя, там щось купимо, тут же нас нічого не тримає.
Так, маму не тримає плакала Богданка, тітка підтримає.
Дмитро став її опорою, його життя зосередилось на цій худенькій дівчині, для якої він був світлом.
Оленка дізналась, що я сердита, сама зателефонувала:
Та це Марія знову чудить?! Ясно! Не хочу вас знати! кричала я у слухавку.
Досить, Миколо! Ти ж начебто чоловік чи, може, впертюх?! Дитину прогнав! Добре, що є куди їй піти! Якби не я, куди б вона подалася? Ти ж матір! Горе-матір
Я роздратувався ще більше будь-які спроби примирення у мені розпалювали гнів. Навіть на весілля Богданки не пішов, запрошення порвав, листи Олени та фотографії у відро.
Минав час. Оленка щасливо жила у Тернополі, дітей виховувала і племінницю з чоловіком підтримувала, і Дмитро з Анатолієм разом будували їм дім.
Дмитро проявив себе дієво: був і хазяйновитий, і працелюбний. Марічка чекала вже другої дитини, коли вони відзначали новосілля.
Телефонувала мамі не відповідає, зітхала Богданка.
Не бійся, не можна хвилюватися! заспокоювала Оленка. Вона ще схаменеться.
Я ж тримався свого “нікого не треба, всі неправі, а я ось гордий!” Вість про онуків, новий дім усе болісно дратувало. Але прийшов перелом.
Якось на Новий рік знову самотньо сидячи у своїй київській квартирі, я втретє зібрався написати Оленці. Дзвоню. Чужий голос.
Я дочекався пів години, набрав знову.
Слухаю вас.
Слухайте мене! командний тон вирвався сам по собі, хоч і відчував, що справа серйозна. Як у вас цей номер?
Я купила нову SIM-картку, якщо номер не діє його віддають іншому.
А сестра де?
Не знаю. Можу дізнатися скажіть, куди звернутися, всі витрати беру на себе.
Не треба грошей, просто дайте адресу.
Я надав дані. І от отримав відповідь, якої не очікував:
Вашої сестри вже немає. Вона два роки боролася з хворобою, не вистачило сил. Чоловік буде радий вас бачити, якщо захочете приїхати. А ще Ваша донька і внуки чекають на вас. Ось слова вашої сестри: “Не дурій. Все твоє тут. Ставай дорослим. Ми тебе любимо!”.
Голос пропав, а я лише зараз зрозумів, скільки втратив.
Я вже не стримував сліз. Колись мені здавалось, що моя правота та сила вирішують усе. А треба було тільки любити.
Проплакавши майже всю ніч, я зібрався з думками і набрав номер Богданки.
Богданко
Тату! Ми тебе згадуємо! Чекаємо!
Доню, я
Не кажи нічого. Просто приїжджай ми зустрінемо!
Я почув у її голосі щось нове і свою рішучість, і Оленчину мякість, і ще щось, чого мені бракувало стільки років.
Любов проста, безумовна, яка вже не тримає ні образ, ні зла. Все те, що мала Олена і що мені лише належить навчитись.
Маю надію, що зумію. Це і є справжня родина, справжнє щастя коли прощаєш і любиш по-справжньому, навіть якщо робити це треба вчитися заново.
