Та знаєш, часом ночами прокидаюсь і думаю: коли ж це мій тато встиг забрати в нас усе?
Мені було 15. Ми жили у невеликому, але чистенькому будинку під Києвом у нас були меблі, холодильник після базару завжди був забитий, а за комунальні мама платила майже без запізнень. Вчилась тоді у 10 класі, й найбільша моя проблема була скласти контрольну з математики й накопичити гривні на кросівки, які так хотіла.
Все почало змінюватись, коли тато став приходити вечорами все пізніше. Входив без привітання, кидав ключі на кухонний стіл і одразу йшов у свою кімнату, цупивши телефон в руках. Мама питала його:
Знову запізнився? Думаєш, цей дім сам себе тримає?
А він буркотів:
Відчепися, я втомився.
Я все це чула зі своєї кімнати, в навушниках, роблячи вигляд, що не зауважую нічого дивного.
Одного вечора бачила, як він говорив по телефону на подвірї. Тихо сміявся, повторював щось на кшталт: «Ще трохи й усе буде», «Не хвилюйся, я розберусь». Як тільки побачив мене, одразу кинув слухавку. Щось у мене зжалось всередині, але я промовчала.
У пятницю, коли все стало явним, я повернулась зі школи й застала розкриту валізу на ліжку. Мама стояла у дверях спальні з заплаканими очима. Я питаю:
Куди він?
Він не глянув на мене й сказав:
Мене не буде, певний час.
Мама не втрималась:
З ким саме? Скажи правду!
І тут він вибухнув:
Я йду до іншої! Набридло мені це життя!
Я розплакалась і питаю:
А я? А моя школа? А дім?
Він лиш кинув:
Ви якось впораєтесь.
Закрив валізу, забрав документи з комода, гаманець і вийшов, навіть не попрощавшись.
Того вечора мама намагалась зняти гроші у банкоматі а карту заблокували. Вранці у банку сказали: рахунок порожній. Він зняв усі спільно назбирані заощадження. Ще виявилось, що не оплатив двомісячні комуналку, а ще взяв кредит, записав маму поручителем ні слова не сказав.
Памятаю, як мама сиділа на кухні, рахувала останні папірці калькулятором, ридала й повторювала:
Нічого не вистачає нічого
Я намагалась допомогти їй з рахунками, але майже нічого не розуміла.
Минув тиждень і нам відключили інтернет, а трохи пізніше мало не відімкнули світло. Мама почала шукати роботу підпрацьовувала, прибираючи в людей; я в школі торгувала цукерками. Соромно було стояти у коридорі з кульком карамелі, але треба було, бо вдома навіть хліба не вистачало.
Був день, коли я відкрила холодильник там була тільки глечик води та половина помідора. Сіла на кухні й розридалась сама. Того вечора обід лише білий рис, і більше нічого. Мама вибачалась, що вже не може дати мені те, чим гріла мене раніше.
Через деякий час побачила у Facebook фото: тато й та жінка у ресторані, з бокалами вина. Руки трусились. Я написала:
«Тату, мені треба на шкільні зошити.»
Він відповів:
«Я не здатен утримувати дві сімї.»
Це був наш останній діалог.
Після цього ні дзвінка, ані повідомлення. Не спитав, чи я закінчила школу, чи не хворію, чи щось потрібно Просто зник.
Зараз я працюю, віддаю всі рахунки сама й підтримую маму. Але ця рана досі болить. І не через гроші а через зради, холод, через те, як нас покинув, наче нас і не було.
І навіть сьогодні буває, що серед ночі просинаюся від того самого питання, яке сидить на душі:
Як це навчитися виживати, коли власний батько забирає все та лишає тебе з життям, з якого ти мусиш виборсуватись ще зовсім дитиною?
