Таки знайшло її щастя
Коли Олена виходила заміж за Тараса, вона навіть уявити не могла, що її чоловік виявиться рабом своєї згубної звички. Їхні стосунки розвивалися швидко: він був дотепним, чарівним, рішучим — і зробив пропозицію прямо на вечірці, трохи п’яний.
— Лено, виходь за мене! — сміявся він, нахиляючись до неї з явним запахом горілки.
— Ти що, пив? У такому стані одружуватися збираєшся? — здивувалася вона, але в голосі не було справжнього обурення. Олена мріяла про весілля — майже всі подруги вже були заміжніми.
— А що? Радію, от і випив. Давай, кажи «так»! — наполягав він із широкою посмішкою.
Вона погодилася. Лише висунула умову — пити тільки по святах. Тарас, не думаючи, кивнув: «Домовились!»
Олена тоді не знала, що батько Тараса пив все життя й що ця слабкість, як ланцюг, тягнеться за сином. Його мати, Надія Іванівна, часто сварилася з чоловіком, коли той наливав синові чарку.
— Сам себе занапастив — тепер і сина туди ж тягнеш? — кричала вона, а у відповідь чула лише сміх: «Хай звикає. Він же чоловік.»
Після весілля молодята оселилися в Олениній квартирі на околиці Львова, яка дісталася їй від бабусі. Спочатку все було добре. Тарас працював, але часто приходив додому «з наміткою». І завжди знаходив причину:
— Ти що, сьогодні у Максима син народився! Як не випити? Або в Олега день народження. Або ось пиво розвантажували — хазяїн почастував. Повага ж!
Олена народила сина Богдана. А Тарас продовжував пити. До дитини не підходив.
— Чому ти навіть не погладиш його? Це ж твій син! — обурювалася вона.
— А ти ж сама не хочеш, щоб я до нього з перегаром ліз, — ліниво відмахувався він.
— То не пий! Я тебе вже сто разів просила…
Минали роки. Вісім довгих. Тарас пив все частіше, його виганяли з роботи — за п’янки. Олена тягла на собі все: будинок, сина, життя. Єдиним світлим промінцем була свекруха — вона розуміла, співчувала, допомагала грішми й одягом для онука.
— Олена — золота дитина. Якби в нього хоч краплина совісті… — зітхала вона сестрі.
Коли Богдану виповнилося десять, Олена зрозуміла: так більше не може бути. Чоловік перетворився на тінь колишнього себе. Від минулої привабливості лишилися уламки: зуби вибиті в бійках, волосся випадає, погляд — скляний. Він нічого не відчував ні до сина, ні до дружини.
— Розлучайся, — казали їй колеги. — Олено, ну скільки можна терпіти?
Але вона все відкладала. Її серце було занадто м’яким — вона жаліла всіх: і бездомних собак, і кішок, і чоловіка.
Доки не з’явилася справжня причина. Олена закохалася. В нового колегу. Його звали Ярослав.
Він прийшов у їхній офіс лише кілька місяців тому. Високий, з світлими очима, відкритим обличчям і теплою посмішкою, він підкорив усіх. Навіть найзавзятіші колеги намагалися йому догодити. Але він, як справжній джентльмен, чемно відмовлявся. Чемно — і остаточно.
Ярослав був розлученим, переїхав із Чернігова, жив у батька. Жінки в офісі судили, плели плітки, але він залишався спокійним, не даючи ні приводу, ні надій.
Олена ж уперше за багато років відчула, як усередині щось завмирає. Наче серце знову прокинулося. Вона довго нічого не казала — навіть собі.
Коли подала на розлучення, то поставила перед фактом і свекруху, і чоловіка.
— Тарасе, усе. Збирай речі. Я більше не можу.
Він пішов без скандалу. Просто взяв мішки і подався до матері.
А Олена — наче народилася знову.
І одного разу, коли вона виходила з офісу, Ярослав покликав її:
— Олено, у тебе є трохи часу? Я хотів би запросити тебе на вечерю…
Вона відчула, як гарячо стало в щоках. Але кивнула.
Вони посиділи в кав’ярні. Спочатку просто говорили — про життя, роботу, сім’ю. Потім він сказав:
— Я дізнався, що ти розлучилася. І… Вибач, але я відразу зрозумів — ти моя.
Вона збентежилася. Це були ті самі слова, яких вона чекала.
— А я й не здогадувалася… — прошепотіла вона.
— А я здогадувався, що ти щось відчуваєш, — усміхнувся він. — Просто не знав, чи наважуся сказати.
Відтоді вони почали зустрічатися. Олена сміялася, коли заздрісні колеги говорили:
— Ну нічого собі, тихоня, а Ярослава собі причарувала! Як тобі це вдалося?
А вона не відповідала — їй було все одно. Адже в серці — спокій і тепло.
Колишній чоловік не заважав, а Надія Іванівна, свекруха, часто приходила — побачитися з онуком, підтримати невістку. Вона розуміла, чому та вигнала Тараса. І не звинувачувала.
Однієї суботи Олена вирішила розповісти Надії про заручини. Ярослав подарував їй перстень, усе було серйозно.
— Надіє Іванівно, я… Ярослав з— Надіє Іванівно, я… Ярослав зробив мені пропозицію, і я сказала «так».
