Отож прийшла зарплата. 10 тисяч гривень, тільки мої. Я тримала розписку в руках і не могла повірити. Не треба було нікому нічого пояснювати, ні виправдовувати кожен чек, ні відповідати на глузливе «Ну, скільки вже залишилося?». Все, що лишилося, було моїм. І раптом я зрозуміла я не пропала. Я можу сама собою керувати.
Перші дні після розлучення я жила з відчуттям, що мене душить. Боялася ввімкнути світло, відкрити холодильник, переступити порог магазину. Кожна гривня наче перетворювалася на монстра, якого я не можу приборкати. Але потроху дійшла весь цей страх був лише в моїй голові. Насправді гроші були ті самі. Просто тепер їх не треба було нікому відзвітувати.
Я почала рахувати просто: оренда, комуналка, їжа, садочок, транспорт. Так, було тісно. Так, залишалося небагато. Але вже не було голосу, який би казав, що я «витратна», що я «забагато собі дозволяю». Я точно знала, куди йде кожна гривня. І о диво їх вистачало.
З першої «вільної» зарплати я купила дитині іграшку, на яку він давно заглядався у вітрині. Просту машинку, навіть не дорогу. Але щастя в його очах змусило мене потайки заплакати. Тоді я зрозуміла: дитяча радість не вимірюється новітніми телефонами чи суперкими колонками, а в маленьких знаках уваги, які йдуть від серця.
Потім я почала дозволяти дрібниці й собі. Шампунь, який мені подобається, без почуття провини. Крем, який вибрала я, а не хтось, хто вважав, що «це занадто дорого». Пішла до стоматолога після місяців відкладань. І заплатила своїми грошима, знаючи, що ніхто не має права сказати мені: «Ти цього не заслужила».
Поволі я почала дихати інакше. Відчула, що таке бути легкою, не носити на спинах чийсь постійний осуд, який переконував, що ти нічого не варта. Я зрозуміла: фінансова незалежність це не лише гроші. Це душевний спокій.
У довгі вечори, коли дитина засинала, я сиділа й будувала плани. Вирішила, що навчуся розумітися на заощадженнях. Почала читати про особисті бюджети, вести щоденник витрат. І ого виходило не лише покрити все необхідне, а й інколи ще й залишалося трохи. Зовсім трохи, але моє.
Памятаю, як уперше купила книжку просто тому, що хотіла. Книжку, про яку мріяла, але не могла дозволити, бо «це не потрібно, це марнотратство». Зайшла до книгарні, вибрала, оплатила й відчула себе дитиною, якій подарували щось особливе. Такий маленький, але такий важливий жест я повернула собі право вибору.
А потім була перша відпустка без нього. Недалеко, просто вихідні в Карпатах з сином. Їхали потягом, жили в невеликому, але затишному готелі. Їли банош з сиром, вечорами пили гарячий чай. І сміялися, сміялися до сліз, без страху, що хтось докорять за «марні витрати». Це була моя свобода. Наша свобода.
Я усвідомила й болюче: як довго я жила в неви
