І такі речі трапляються…

Так буває… Ніхто не чекав Тимка у цьому світі. Та він прийшов. Заявив про себе розгучним плачем, вимагаючи їжі, уваги й догляду. А мама… Мама втекла, ледве тримаючись на ногах після слабості, щойно минуло два дні після пологів. Зникла в невідомому напрямку, не відчуваючи ані капельки прихильності до крихітного клубочка й не бажаючи брати на себе відповідальність за його життя. Їй усього дев’ятнадцять, єдина близька людина — бабуся — померла рік тому. Був ще хлопець, що багато обіцяв, але кинув. Усі її кинули! Мама з татом у дитинстві, перевернувшись у авто, бабуся, що так кохала свою донечку, теж нещодавно пішла… Тато був дитячого будинку, а в мами були сестри, але вони давно живуть у Канаді зі своїм батьком, її дідом, і зв’язку з ним не було. Якась кумедна історія з обидами, злістю, якимось поділом… Спочатку їй це було нецікаво, а потім, коли бабусі зовсім погіршало й вона потрапила до лікарні, стало взагалі не до розборок. Цього року вона мала закінчити технікум, одногрупники тепер пишуть дипломи, а вона… Та нічого, нічого. Сама якось впорається, але тільки сама! А дитина — це важко. Дуже важко! Майже неможливо. А їй і так важко, хіба вони цього не розуміють? Отож вона й залишила свою крихітку, може, хто допоможе. Якось колись татові. А вони все приходять, щось говорять, а хто вони, навіщо — невідомо. Та й біс із ними… От трохи сил прибуде, якось житиму далі… А Тимкові потрібна мама не потім. Вона потрібна йому зараз, ось прямо зараз! Притулити щічку до маминої груді, скуштувати материного молока, відчути биття її серця… Та немає материного тепла, тому страшно й самотно. Він плаче, хоче до мами. А його весь час беруть на руки різні люди, чужі руки. Годують молоком, але це не мамине, тому постійно болить і крутить крихітний животик. Сон тривожний, у очікуванні… Адже навіть крізь неспокійний дрімот малюк впізнав би мамин голос. Та голоси все чужі. Крихітка Тимко вмів чекати. Він чекав мамині руки, тепло її тіла, смак її молочка і, мабуть, благав своїм немовлячим богам усім своїм єством і навіть сопінькотом крихітного носика. І боги його почули. Головлікар пологового будинку, доброзичлива жінка з великим серцем, не засуджувала юну матір, але й примиритись із тим, що такий милий крихітний янголик залишився без мами, не могла. Вона задіяла усі зв’язки й дізналась усе про Тимкову маму, знайшла адресу дідуся мами й прадідуся Тимка у далекій Канаді, зв’язалася з ним і довго розмовляла через відеозв’язок. Розповіла йому про нещасну й самотню молоденьку онучку Оксану, якій ніхто не може допомогти у цьому світі, й про крихітного хлопчика, що ще й жити не почав, а вже нікому непотрібен. Дідусь уже не міг їхати так далеко, зате приїхали обидві тітки, мамині сестри. Хвора Оксана лежала вдома. В неї нестямно боліли й палали груди, молоко ледве зціджувалось, піднялася температура. Довго вона не могла збагнути, що взагалі коїться, хто ці люди й чого їм требаять. Лікарка швидкої повернула юну матір до пологового, де медсестри акуратно, але рішуче, не зважаючи на сльози та протести, зцідили залишки молока, збили температуру й принесли Тимка. Той уважно дивився на неї своїми маленькими оченятами, кривив носик і корчив усілякі гримаси. Чи впізнала вона сина? Авжеж, впізнала. На руки взяла. Отже, більше не відпустить. А потім її виписали й дві голосно базікаючі тітки відвезли її з сином додому. Там якось сама собою вже з’явилася ліжечко, комод наповнився пелюшками й крихітним одяжком… Тітки розмовляли з нею, годували її знайомими макаронами з сиром, які називали пастою. Та не важливо, чим і як вони звуть усе, важливо, що вона вже не сама. Важливо, що є хтось, хто питає: — Як почуваєшся? Ти їла? Ти пила? Пий більше
Так буває… Ніхто не чекав Тимка у цьому світі. Але він прийшов. Заявив про себе розголосним плачем, вимаганням їжі, уваги та пестощів. А мама… Мама втекла, хитаючись від втоми, ледве минули дві доби після пологів. Зникла невідомо куди, не відчуваючи жодної прив’язаності до маленького клубочка й не бажаючи тягаря відповідальности. Їй ледь дев’ятнадцять, єдина рідна людина — бабуся — померла рік тому. Потім був хлопець, що богато обіцяв, та кинув. Всі її покинули! Мама й тато у дитинстві, перекинувшись на авто, а бабуся, що так любила свою дівчинку, теж недавно покинула… Тато був із дитбудинку, а в мами були сестриці, але вони давно живуть у Канаді з своїм батьком, її дідом, й зв’язку з ними не було.
Якась безглузда історія з образами, злістю, якимись поділами… Спочатку їй це було байдуже, а потім, коли бабусі стало зовсім зле і потрапила до лікарні, про історії й думати не хотілося.
Цього року вона мала закінчити технікум, одногрупники пишуть дипломні, а вона… Ну, нічого, нічого. Сама якось впорається, але сама! А дитина — це важко. Дуже важко! Майже неможливо. А їй і так само важко, чого вони не розуміють? Отож вона й лишила свою крихітку, може, хто допоможе. Як колись татові. А вони все приходять, щось говорять, а хто вони, навіщо — невідомо. Та й біс з ними… Ось трохи сил прибавиться, якось житиму далі…
А Тимкові потрібна мама не потім. Вона потрібна зараз, от прямо зараз! Притулитися щічкою до материної груди, посмакувати материного молока, відчути биття її серця…
Та немає материного тепла, тому страшно й самотньо. Він плаче, хоче до мами. А його беруть постійно різні руки, чужі руки. Годують молоком, але воно не мамине, тому маленьке пузо завжди болить і крутить. Сон тривожний, у очікуванні… Адже навіть крізь неспокійний дрімот маля впізнав би материний голос. Але. Голоси усі чужі.
Маленькийн Тимко вмів чекати. Він чекав мамині руки, тепло її тіла, смак її молока й, напевно, молився своїм немовлячим богам усіма своїми відчуттями й навіть хлипанням крихітного носика.
І боги почули його. Головлікарка пологового, лагідна жінка з добрим серцем, не засуджувала юну матір, але й змиритися з тим, що такий милий крихітний ангелятко лишився без мами, не могла.
Вона використала всі зв’язки й дізналася все про Тимкову маму, знайшла адресу дідуся мами й прадіда Тимка у далекій Канаді, долучилася до нього й довго спілкувалася через відеозв’язок. Вона розповіла йому про нещасну й самотню молоденьку онучку Оксану, котрій ніхто не може допомогти, й про крихітного хлопчика, що навіть не почав жити, але вже нікому непотгодібний.
Дідусь вже не міг їхати так далеко, зате приїхали обидві тітки, Оксанині сестри. Хвора мама Тимка лежала вдома. В неї нестерпно боліли й горіли груди (майже неможливо було зцідити молоко), піднялася температура. Вона довго не могла зрозуміти, що взагалі коїться, хто ці люди й чого їм треба. Лікар швидкої повернув юну маму до пологового, де медички акуратно, та рішуче, не зважаючи на сльози й протести, зцідили рештки молока, збили температуру й принесли Тимка. Той уважно дивився на неї своїми оченятами, морщив носика й кривлячись. Чи впізнала вона сина? Авжеж, впізнала. Взяла на руки. Отже, більше не відпустить.
А потім її виписали з лікарні, й дві гучно ґелґочучи тітки повезли її з сином додому додому. Там якимось чином сама собою вже з’явилася дитяча ліжечко, комод наповнився пеленками й крихітним одяжком… Тітки розмовляли з нею, годували знайомими макаронами з сиром, які називали пастою. Та не важливо, як вони все називають, важливо, що вона вже не сама. Важливо, що знайшовся хтось, хто питає:
— Як почуваєшся? Чи їла? Чи пила? Пий більше чаю з молоком, щоб молока більше було. Може, трохи поспиш? Ніч сиділа з Тимком, не виспалася…
Ви думаєте, це оповідь про хлопчика Тимка, чи його маму, юну й наївну? Та ні, ні. Це оповідь про головлікарку та всі чуйних людей,