Я втомилася няньчити вашого сина, заявила невістка і поїхала на Шацькі озера.
У Валентини Андріївни був син.
Добрий, працьовитий. Тільки дружина у нього дивакувата. Сніданок готувати не хотіла, у хаті порядок наводити відмовлялася. А останнім часом наче її перестало тримати нічого.
Вчора знову скандал.
Остапе, звернулась до чоловіка, я більше не можу! Ти ж дорослий чоловік, а ведеш себе, як маля!
Остап розгубився. Він нічого особливого не просив! Хотів лише, щоб Вікторія підібрала йому шкарпетки. І сорочку випрасувала. І нагадала про довідку для лікаря.
Мені мама завжди допомагала, бурмотів він.
То й рушай до мами! вибухнула Вікторія.
Наступного дня вона спакувала чемодан.
Остапе, сказала спокійно, я їду на Шацькі озера. На місяць. А, може, й довше.
Як це довше?
А так. Я втомилася няньчити велетенську дитину.
Остап спробував протестувати, але Вікторія його не слухала. Взяла телефон, набрала:
Валентина Андріївна? Це Вікторія. Якщо він зовсім не здатен бути сам поживіть трохи у нас. Запасний ключ під килимком.
І поїхала.
Остап сидів у порожній квартирі і не знав, що робити. Холодильник порожній. Шкарпетки на підлозі брудні. У раковині гори посуду.
Через кілька днів подзвонив мамі.
Мамцю, Вікторія збожеволіла! Поїхала невідомо куди! Що мені тепер робити?!
Валентина Андріївна тільки зітхнула. Знову проблеми з невісткою.
Зараз приїду, Остапчику. Глянемо, як полагодити усе.
Приїхала за годину. З сумкою продуктів, з материнським настроєм зараз усе налагодиться.
Та коли відкрила двері ахнула.
Скрізь безлад. У спальні купа речей на підлозі. На кухні немитий посуд. Ванна чомусь схожа на гардєроб.
І Валентина Андріївна раптом відчула, що її тридцятирічний син зовсім не вміє жити. Нічого.
Вона всю життя все робила замість нього. І виростила… великого хлопчика.
Мамо, нив Остап, а що на вечерю? Де мої сорочки? А Вікторія коли повернеться?
Валентина Андріївна мовчки прибирала. Але в голові крутилося одне: що ж вона наробила?
Все життя захищала синочка від побуту. Від труднощів. Від самої реальності.
І тепер він без жінок як без рук.
А Вікторія? Вона просто втекла від великого безпорадного хлопчика.
Її можна зрозуміти.
Три дні Валентина Андріївна жила в квартирі сина.
Щоранку Остап прокидався і знову скаржився:
Мамо, а що на сніданок? Де моя сорочка? Чисті шкарпетки є?
Валентина мовчки прасувала, варила, прибирала. І придивлялася.
Спробуйте уявити: тридцятирічний чоловік не вміє вмикати пральну машину! Не знає, скільки коштує хліб! Не зварить по-людськи чай то ошпарить собі пальці, то цукор расипле.
Мамо, жаліється він ввечері, Вікторія була раніше добра, хоча робила вигляд. А тепер, наче чужа взагалі!
А ти допомагаєш їй? обережно запитала Валентина Андріївна.
Як це? Я працюю! Гроші приношу! Хіба цього мало?
А вдома?
А що вдома? Я втомлююсь на роботі! Хочу відпочити. А вона весь час чогось вимагає. То помий посуд, то сходи по продукти. Але ж це жіночі справи!
І тут Валентина Андріївна почула саму себе. Свої давні слова, які казала з дитинства:
“Остапчику, не чіпай мама сама зробить!” “Не ходи в магазин мама швидше збігає!” “Ти чоловік, у тебе важливіші речі!”
Що більше вона спостерігала, то страшніше їй ставало.
Остап приходив додому і падав на диван. Чекав на вечерю. Чекав, щоб йому розказали новини. Чекав забав.
А коли вечеря не зʼявлялася сама собою, починав вередувати:
Мамо, коли будемо їсти? Я голодний!
Наче малий.
Найгірше були його розмови про Вікторію.
Вона якась нервова стала, жаліється Остап. Завжди сердита. Може, їй до лікаря? Гормони, може, шаленіють?
Може, вона просто втомилася? припустила матір.
Від чого? Ми обоє працюємо. А господарство на жінці має бути.
Має?! раптом вибухнула Валентина Андріївна. А хто сказав, що має?
Остап розгубився. Мама ніколи на нього не кричала.
На четвертий вечір Валентина Андріївна не витримала.
Остап сидів із телефоном на дивані, бурчав, що йому нудно. Кухня засипана посудом, на підлозі шкарпетки, в спальні неприбране ліжко.
Мамо, а що на вечерю?
Валентина стояла біля плити й варила борщ. Як завжди. Як тридцять років поспіль.
А потім раптом зупинилася: досить.
Остапе, сказала вона, вимикаючи газ. Треба поговорити.
Та я слухаю, відповів він, не відриваючись від телефону.
Відклади телефон. Подивися на мене.
Її голос був інший, і Остап послухався.
Сину, почала Валентина тихо, ти розумієш, чому Вікторія втекла від тебе?
Притерлася просто. Жінки ж емоційні. Відпочине повернеться.
Не повернеться.
Як це не повернеться?!
Тому що втомилася няньчити дорослого хлопчика.
Остап зіскочив:
Мам! Що ти таке кажеш? Я ж працюю, гроші заробляю!
І що? А вдома що робиш? Руки тобі відпали? Очі засліпли?
Він зблід.
Мама, як ти можеш таке казати? Я ж твій син!
Тому й кажу! Валентина сіла, руки тряслися.
Мамо, ти хвора? злякався Остап.
Хвора! сміялась гірко. Я хворіла сліпою любовʼю. Думала, оберігаю тебе. А виростила егоїста! Вийшов дорослий чоловік, якому весь світ винен!
Але ж…
Жодних «але»! Ти вважаєш, Вікторія повинна бути тобі другою мамою? Прати, готувати, прибирати? За що?
Я ж працюю.
І вона працює! Але ще й господарство тримає! А ти що? На дивані валяєшся і чекаєш обслуговування!
Очі Остапа замигтіли.
Мамо, ну всі так живуть.
Не всі! закричала Валентина. Нормальні чоловіки дружинам допомагають! Посуд миють, вечерю готують, дітей виховують! А ти? Ти навіть не знаєш, де пральний порошок лежить!
Остап похнюпився.
Вікторія має рацію, тихо сказала Валентина. Втомилася бути тобі мамою. Я теж втомилась.
Як це втомилась?
А так. Валентина у передпокої взяла сумку. Я їду додому. А ти тут залишаєшся. Один. Спробуй нарешті подорослішати.
Мамо, та куди ж ти? А хто буде готувати? А хто прибирати?
Ти! крикнула вона. Ти будеш! Як всі дорослі люди!
Але я не вмію!
Навчишся! Або залишишся самотнім інфантильним нещасним чоловіком!
Валентина закуталась у плащ.
Мамо, не йди! благав Остап. Що я один тут робитиму?
Те, що мав робити двадцять років тому, відповіла вона. Самостійно жити.
І пішла.
А Остап залишився один у захаращеній квартирі. Вперше в житті зовсім сам.
Наодинці з реальністю.
Остап сидів на дивані до півночі.
Шлунок бурчав. У раковині смерділа вода з тарілками. На підлозі шкарпетки.
Тю, пробурмотів він і вперше за тридцять років помив посуд сам.
Вийшло недолуго. Тарілки ковзали, руки пекло від порошку для миття. Але вийшло.
Потім спробував яєчню. Спочатку спалив. Другий раз трохи їстівніше.
Вранці зрозумів: мама мала рацію.
Минув тиждень.
Остап щодня вчився жити сам. Прати. Готувати. Прибирати. Ходити на базар, рахувати гривні. Планувати день так, щоб все встигав.
Виявилося це праця.
І тільки тоді він зрозумів, як було важко Вікторії.
Алло, Вікторія? набрав він у суботу.
Слухаю, голос холодний.
Ти права, сказав Остап. Я був великим хлопчиком.
Вікторія мовчала.
Тиждень живу сам. І зрозумів… він завагався. Зрозумів, як тобі було непросто. Пробач мене.
Довго мовчала.
Знаєш, нарешті відповіла, твоя мама вчора дзвонила. Просила вибачення. За те, що тебе хибно виховувала.
Вікторія повернулась через місяць.
Повернулась до чистої квартири, до чоловіка, який сам приготував вечерю і зустрів її з айстрами.
Ласкаво просимо додому, сказав він.
А Валентина Андріївна дзвонила їм щотижня. Питала, як справи, але в гості не напрошувалась.
І якось увечері, коли Остап мив посуд після вечері, а Вікторія заварювала чай, вона сказала:
А знаєш, мені подобається так жити.
Мені теж, відповів він, витираючи руки рушником. Шкода, що так довго йшли до цього.
Зате прийшли, усміхнулась Вікторія.
І це була правда.
