Я втомилася няньчити вашого синочка, заявила невістка і вирушила на море
У Валентини Андріївни був син.
Добрий хлопець, роботяга. Але з дружиною не пощастило. То їсти не хоче готувати, то прибирати відмовляється. А останнім часом наче підмінили.
Вчора знову влаштувала скандал.
Тарасе, каже чоловікові, я більше не витримую! Ти дорослий чоловік, а поводишся як дитина!
Тарас розгубився. Він же нічого особливого не вимагав! Лише просив, аби Соломія йому шкарпетки підібрала. І сорочку попрасувала. І нагадала про довідку в поліклініку.
Мені мама завжди допомагала, промимрив він.
То йди до мами! вибухнула Соломія.
Наступного дня вона вже складала валізу.
Тарасе, сказала спокійно, я їду в Одесу. На місяць. А може, й довше.
Як це довше?!
Так. Я втомилася няньчити дорослого чоловіка.
Тарас намагався заперечити, але Соломія його навіть не слухала. Взяла телефон, набрала номер:
Валентино Андріївно? Це Соломія. Якщо він без няньки не справиться приїжджайте пожити трохи у нас. Запасний ключ під килимком.
І поїхала.
Тарас сидів у порожній квартирі, не знав, що робити. В холодильнику порожньо. Шкарпетки всі брудні. У мийці гора посуду.
Через кілька днів зателефонував мамі:
Мамо, Соломія з глузду зїхала! Поїхала бозна-куди! Що мені тепер робити?
Валентина Андріївна зітхнула. Знову проблеми з невісткою.
Зараз приїду, Тарасику. Все владнаємо.
Приїхала за годину. З сумкою продуктів і звичним материнським запалом: зараз все виправимо, все залагодимо.
Та коли відкрила двері оторопіла.
Скрізь безлад. У спальні купа речей на підлозі. На кухні немитий посуд. У ванній брудна білизна.
І тут Валентина Андріївна раптом зрозуміла: її тридцятирічний син насправді не вмів жити. Взагалі.
Вона все життя все за нього робила. І виховала великого хлопчика.
Мамо, нив Тарас, а що на вечерю? А де моя сорочка? А коли Соломія повернеться?
Валентина мовчки взялася прибирати. Але думка одна крутилася в голові: що ж я наробила?
Все життя оберігала сина від побуту. Від складнощів. Від самого життя!
А тепер він без жінки як без рук.
А Соломія? Вона просто втекла від цього неповноспроможного хлопчика.
І її можна зрозуміти.
Три дні Валентина Андріївна жила у сина.
І щодня усе більше усвідомлювала: вона виховала великого хлопчика.
Вранці Тарас вставав і одразу починав нити:
Мам, а що на сніданок? А де моя сорочка? А чисті шкарпетки є?
Валентина мовчки прасувала, варила, прибирала. І лише придивлялася.
Уявіть собі: тридцятирічний чоловік не міг увімкнути пральну машину! Не знав, скільки коштує хліб! Чай заливав якось безпорадно то обпечеться, то цукор розсипле.
Мамо, нарікав він увечері, Соломія зовсім змарніла! Раніше хоч удавала, що любить. А тепер цілком чужою стала!
А ти сам їй допомагаєш? обережно спитала Валентина Андріївна.
Як це? щиро здивувався він. Я ж працюю! Гроші приношу! Хіба цього мало?
А вдома як?
А що вдома? Я з роботи приходжу хочу відпочити. А Соломія весь час з вимогами то посуд помити, то в магазин сходити. Але ж це жіночі справи!
А потім трапилось найцікавіше: Валентина Андріївна раптом почула саму себе. Свої слова, якими в дитинстві виховувала сина:
Тарасику, не чіпай, мама сама помиє, Не ходи в магазин мама швидше збігає, Ти чоловік, у тебе інші справи.
І виростила собі монстра.
Чим більше спостерігала, тим більш моторошно ставало.
Тарас приходив додому і одразу на диван. Чекав на вечерю. Чекав, щоб йому розповіли новини. Чекав розваг.
А якщо вечеря не з’являлася сама собою, починав капризувати:
Мам, а коли вже їсти будемо? Я голодний!
Наче дитиною.
Найгірше його балачки про Соломію.
Вона якась нервова стала, скаржився Тарас. Постійно сердита. Може, їй до лікаря треба? Гормони перевірити?
А може, вона просто втомилася? припустила мама.
Від чого? Ми ж обидва працюємо. Але ж домашніми справами має займатися жінка.
Має?! зненацька вибухнула Валентина Андріївна. Хто тобі сказав, що має?
Тарас розгубився. Мама ніколи не кричала на нього.
На четвертий вечір Валентина Андріївна не витримала.
Тарас сидів на дивані, гортайчи телефон, і посапував мовляв, нудно йому без дружини. На кухні гора немитого посуду, весь одяг на підлозі, у спальні постіль нерозібрана.
Мам, протягнув він, а що на вечерю буде?
Валентина стояла біля плити й варила борщ. Як завжди. Як тридцять років поспіль.
Та цього разу вона зрозуміла: досить.
Тарасе, сказала, вимикаючи газ. Нам треба поговорити.
Я слухаю, не відриваючи погляд від телефону, відповів він.
Відклади телефон. Подивись на мене.
В голосі пролунав такий тон, що Тарас послухався.
Сину, почала Валентина тихо, ти розумієш, чому Соломія від тебе пішла?
Та вона тимчасово. Жінкам емоції властиві. Передихне і повернеться.
Не повернеться.
Як це не повернеться?!
А отак. Бо втомилася няньчити великого хлопчика.
Тарас схопився з дивана:
Мам! Що ти таке говориш? Я ж працюю, гроші приношу!
І що? Валентина Андріївна випросталась. А вдома? Руки відпали? Очі осліпли?
Тарас побліднів.
Як ти можеш так казати? Я ж твій син!
Саме тому й кажу! Валентина сіла на стілець, в руках тремтіло.
Мамо, ти хвора? злякано спитав Тарас.
Хвора! гірко всміхнулась вона. Хвора від сліпої любові. Я думала оберігаю тебе. А виростила егоїста! Тридцятирічного чоловіка, який без жінки як без рук! Який думає, що весь світ винен йому!
Але ж намагався щось сказати Тарас.
Але нічого! перебила його Валентина. Ти думаєш, Соломія має бути твоєю другою мамою? Прати, готувати, прибирати за тобою? За що?
Я ж працюю.
І вона працює! А ще й додому тягне все на собі! А ти? Влягся на диван і чекаєш обслуговування!
У Тараса засклились очі.
Мамо, але так всі живуть
Не всі! крикнула Валентина. Нормальні чоловіки допомагають дружині! Посуд миють, їжу готують, дітей виховують! А ти? Ти навіть не знаєш, де порошок пральний лежить!
Тарас сидів, втупившись у долоні.
Соломія права, тихо сказала Валентина. Вона втомилася няньчити тебе. Я теж втомилась.
Як це втомилась?
От так. Валентина пішла в коридор, дістала сумку. Я їду додому. А ти залишаєшся. Один. Спробуй нарешті подорослішати.
Мамо, ти що?! Тарас схопився. Як це один? А хто готуватиме? А хто прибиратиме?
Ти! крикнула мати. Ти будеш! Як усі нормальні дорослі люди!
Але я не вмію!
Навчишся! Або залишишся самотнім інфантильним невдахою!
Валентина одягнула пальто.
Мамо, не йди! просив Тарас. Ну що я робитиму один?!
Те, що мав навчитись двадцять років тому, відповіла вона. Жити самостійно.
І пішла.
Тарас залишився наодинці у захаращеній квартирі. Вперше у житті зовсім сам.
Наодинці з реальністю.
Тарас просидів на дивані до півночі.
В животі бурчало. З мийки тхнуло немитим посудом. По підлозі валялися шкарпетки.
Чорт, пробурмотів він і вперше за тридцять років взявся сам мити посуд.
Вийшло кострубато. Тарілки вислизали, а руки щипало від миючого. Та все ж вдалося.
Потім спробував приготувати яєчню. Спалив. Спробував ще вийшло зїсти.
Вранці зрозумів: мама була права.
Минув тиждень.
Тарас щодня вчився жити самостійно. Прати, готувати, прибирати. Ходити в магазин, орієнтуватись у цінах. Планувати день, щоб все встигати.
Виявилося це нелегка праця.
І тоді він зрозумів, як було Соломії.
Соломія, привіт! подзвонив у суботу.
Слухаю, голос холодний.
Ти права була, зразу сказав Тарас. Я справді поводився як велика дитина.
Соломія мовчала.
Я вже тиждень живу сам. Зрозумів, зітхнув, як тобі було тяжко. Пробач мене.
Вона довго мовчала.
Знаєш, сказала зрештою, а твоя мама мені вчора дзвонила. Просила вибачення. За те, що виховала тебе неправильно.
Соломія повернулася через місяць.
Повернулась у чисту квартиру, до чоловіка, який сам приготував вечерю і зустрів її з квітами.
Ласкаво просимо додому, сказав він.
А Валентина Андріївна телефонувала їм раз на тиждень. Цікавилася справами, але у гості не рвалася.
І якось увечері, коли Тарас мив посуд, а Соломія заварювала чай, вона сказала:
Знаєш, мені подобається наше нове життя.
Мені теж, посміхнувся він, витираючи руки рушником. Шкода, що так довго цього добивалися.
Головне добралися, усміхнулась Соломія.
І це була правда.
