Марія повернулася додому пізно ввечері. За вікнами вже мерехтіли вогні Києва. Вона зупинилася на порозі, тримаючи в руках сумку, і рішуче сказала:
Я хочу розлучення. Ти можеш залишити собі квартиру, але повернеш мою частку. Вона мені не потрібна. Я йду.
Віктор, її чоловік, здивовано опустився у крісло.
Куди ти збираєшся? спитав він, мигаючи від несподіванки.
Це вже не твоя справа, спокійно відповіла вона, дістаючи з шафи валізу. Поживу трохи у подруги за містом. Потім побачимо.
Він не розумів, що відбувається. Але вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи її аналізи, тихо сказав:
У вашому випадку прогнози невтішні. Вісім місяців, максимум… З лікуванням, можливо, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в тумані. Місто жило своїм життям, сонце сіяло. У голові крутилася одна думка: «Вісім місяців… навіть свого дня народження не відсвяткую…»
У Марянському парку на лавці біля неї сів літній чоловік. Помовчавши, насолоджуючись осіннім сонцем, він раптом звернувся до неї:
Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Я вже нічого не чекаю від життя, але промінь сонця це подарунок. Згодні?
Вважала б так, якби знала, що це мій останній рік, прошепотіла вона.
Тоді не відкладайте нічого на потім. У мене було стільки «потім», що вистачило б на ціле життя. Але воно не спрацювало.
Марія слухала і розуміла все своє життя вона віддавала іншим. Робота, яку ненавиділа, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який став для неї чужим зради, байдужість, холод. Донька, що дзвонила лише з проханням про гроші чи послугу. А для себе нічого. Ні взуття, ні відпочинку, навіть кави на вулиці сама собі не дозволяла.
Вона відкладала все «на потім». А тепер цього «потім» могло й не бути. Щось всередині неї зламалося. Вона прийшла додому і вперше сказала «ні» всьому і одразу.
Наступного дня Марія взяла відпустку, зняла всі заощадження та поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька вимагала вона кожному спокійно й рішуче відповідала: «Ні».
У будиночку подруги за містом було тихо. Закутавшись у плед, вона думала: невже так усе й закінчиться? Вона не жила вона виживала. Для інших. А тепер буде для себе.
Через тиждень Марія вилетіла до Одеси. Там, у кавярні біля моря, вона зустріла Богдана. Письменника. Розумного, лагідного. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що скажуть інші.
Може, залишимося тут? запропонував він одного дня. Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Маріє.
Вона кивнула. Чому б і ні? Часу залишилося так мало. Хай буде щастя навіть миттєве.
Два місяці пройшли, як один день. Вона почувалася дивовижно. Сміялася, гуляла, готувала каву зранку, вигадувала історії для сусідів по терасі. Донька спочатку обурювалася, але потім відступила. Чоловік перерахував її частку. Все затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
Марія Коваль? занепокоєно спитав голос. Пробачте, сталася помилка… ті аналізи були не ваші. У вас все гаразд. Просто виснаження.
Вона на мить замовкла, а потім розсміялася голосно, від душі.
Дякую, лікарю. Ви щойно повернули мені життя.
Вона подивилася на сплячого Богдана і пішла у кухню варити каву. Бо тепер перед нею були не вісім місяців а ціле життя.
Іноді помилка стає початком чогось справді важливого. А щастя це просто рішення жити для себе.
