На мене звати Галина Миколаївна. Я народилася і все життя прожила в Чернігівській області. Зараз мені 61 рік, але, повірте, я ніколи ще не почувалася такою вільною і справді живою. А ще сім років тому я думала, що вже все — життя позаду, попереду тільки город, ліки та старість. Але я помилялася. Тепер хочу поділитися своєю історією — можливо, вона стане одкровенням для когось із вас.
Я вийшла заміж у 22 роки. Він здавався надійним: не пив, не курив, мав «золоті» руки, працьовитий. Все по розуму. Я народила трьох дітей — двох синів і доньку. Останнього малюка — Іванка — в 37. Між ним і старшими дітьми — ціла прірва років. Мені довелося заново вчитися бути мамою — вже не молодою, втомленою, але все ще люблячою. Я завжди була поруч: без шкідливих звичок, терпляча, спокійна. Жила для дітей. Працювала, старалася, але собі дозволяла мало. Все — родині, затишку, побуту. Нікуди не їздила, не відпочивала. Хоча мріяла. Мріяла так, що вночі уві сні блукала вулицями Парижа, якого ніколи не бачила.
До заміжжя я жила яскравіше. Подорожувала, їздила з подругами країною, була справжньою живою дівчиною. А потім… потім розпочалося «життя за інструкцією». Він не був поганим чоловіком. Ні. Не пив, додому все приносив, у скандали не втручався. Але був пустим. В’ялим. Вічно зануреним у своє полювання. У нього — три породисті гончі, десятки рушниць, намети, рації, ножі, спорядження. Все — для лісу. А я? Я навіть кота завести не могла. Він ненавидів котів. Як, втім, і багато з того, що любила я.
Коли мені виповнилося 55, діти роз’їхалися, онуків тоді ще не було. І я вперше за багато років залишилася одна — на самоті з цим байдужим, мовчазним чоловіком. Я дивилася на нього і розуміла: я більше так не хочу. Не хочу бути меблями в його домі. Не хочу вмирати, так і не спробувавши, що таке свобода.
У вересні, вийшовши на пенсію, я прийшла до нього з пропозицією: розлучення. Без скандалів. Я дарую тобі половину нашої трійки, гараж, машину, ділянку, мисливський будинок і всіх твоїх собак з арсеналом. Натомість прошу лише одне — двокімнатну квартиру в сусідньому районі. Він мовчки погодився. Йому вже було байдуже. Між нами вже давним-давно не залишилося нічого. Ні слів, ні поглядів, ні душі.
У листопаді я переїхала. З однією валізкою. Без меблів. Без посуду. Без звичних стін. Я відчинила двері до нового житла, сіла на підлогу і… заплакала. Не від смутку. Від щастя. Вперше за багато років я дихала вільно.
Поступово я почала облаштовуватися. Замінювала вікна, двері, труби. Потроху робила ремонт. Купила прості, але затишні меблі. Завела двох котів — сфінксів. Назвала їх Грета і Ганна. Вперше за десятиліття зробила те, що хотіла сама.
Минули шість років. За цей час я побувала на Чорному морі, в Карпатах, у Львові, в Одесі. Я їжджу в театри, на виставки, в музеї. Я ходжу в басейн, печу пироги, в’яжу шарфи для онуків. Так, тепер у мене вже є онуки — я щаслива бабуся, і діти часто приїжджають до мене. Ми сміємося, розмовляємо, обіймаємося. У нас — справжня родина. Справжня, тепла, без страху, що тебе не почують.
Іноді колишній чоловік дзвонить. Питає, як справи. Каже, що сумує. Але я вже давно його вибачила і відпустила. Повернутися? Ніколи. Я прожила в шлюбі 33 роки. Мені вистачило. Зараз я одна, але не самотня. У мене є улюблене крісло, ранкова кава біля вікна, мої книжки, мої коти, мої друзі і тиша, якої я більше не боюся.
Мені виповниться 61 цієї осені. І я абсолютно точно не хочу знову заміж. Я нарешті живу — насправді, без компромісів. І знаєте, що я вам скажу? Життя тільки починається тоді, коли ти вперше наважуєшся обрати себе.
