**Щоденниковий запис**
Більше не можу. Куди подіти мою стареньку маму?
Не знаю, скільки ще витримаю. На початку здавалося — впораюся. Ну важкий час, треба трохи терпіння та любові, і все налагодиться. А зараз я на межі. Виснажена цілком — і тілом, і душею. Можливо, хтось засуджує мене за ці слова. А хтось зрозуміє, бо сам через це пройшов. Хочу розповісти свою історію — не для виправдання, а просто щоб виговоритися.
Мене звати Соломія, я молодша донька в родині. Старший брат, Андрій, на три роки старший. Мама народила нас у зрілому віці: його — у сорок два, мене — у сорок п’ять. Батьки довго не мали дітей, і коли нарешті сталося, ми для неї були справжнім дивом. Ми стали її сенсом життя. І хоча вона була старшою за інших матерів, давала нам усе — тепло, турботу, освіту.
Коли мені виповнилося сімнадцять, помер тато. Для нас з братом це був жахливий удар, а для мами — кінець світу. Вона ледве оговтувалася, і я, як могла, підтримувала її. Андрій поїхав навчатися, потім — до Канади: працювати, будувати кар’єру, створити власну родину. Ми залишилися вдвох. Я — і мама.
З того часу минуло багато років. Зараз мамі сімдесят вісім. І я досі поруч. Але тепер це вже не просто мама. Це людина, яка потребує постійного догляду. Майже цілодобового. І я не впораюся.
Вона забуває елементарне. Залишає увімкненим праску, не вимикає плиту, може покласти чайник у холодильник, а молоко — у шафу. Я вже сто разів казала: не треба мені допомагати, я сама все зроблю. Але вона наполягає — з добрих намірів, зі звички, бажання бути корисною. Але це лише заважає. А мені соромно сказати: «Мамо, не роби цього» — бо я бачу, як їй боляче від власної безпорадності.
Нещодавно сталося найстрашніше. Мама вийшла на вулицю і не повернулася. Забула, куди йде. Забула, де живе. Ми шукали її більше трьох годин. Я обдзвонила всіх знайомих, оббігла сусідні двори, ледь не збожеволіла. Знайшли випадково — подруга побачила її у протилежному районі міста й подзвонила мені. Мама була збентежена, змерзла, налякана. А я — спустошена, без сил, на межі.
І це — не виняток. Це стало повсякденністю. Постійний стрес. Постійний страх, що щось трапиться. Постійна відповідальність. Я не можу розслабитися ані на хвилину. Прокидаюся серед ночі від кожного шелесту. Не їжджу нікуди. Я не живу — я існую. Я вже не донька — я сидівка. І це поступово мене вбиває.
А в мене ж є й своя родина. Чоловік, діти, онуки. Я їх люблю, жила для них. Але зараз на моїх плечах — мама. І я відчуваю, як слабшаю. Я втомилася. Виснажилася. Плачу вночі, бо не знаю, що робити далі.
Мені навіть страшно промовити вголос: «Куди віддати маму?» Саме це слово — «віддати» — звучить як зрада. Ніби я не рідна, а чужа. Але ж є спеціальні пансіонати, будинки для літніх, місця, де про неї подбають. Чому я не можу про це подумати без почуття провини?
Тому що нас так виховали. Тому що мати — це святе. Тому що вона народила мене, виростила, рятувала. І тепер мій обов’язок — бути поруч. Але обов’язок — не вирок. Не хрест. А у мене відчуття, ніби мені на шию повісили камінь і наказали: «Неси, поки не впадеш».
Брат допомагає грішми, дзвонить, співчуває. Але він — за океаном. Він не бачить, як мама плаче вночі, як плутається у простіших речах, як називає мене ім’ям бабусі. Він не бігає у паніці районом, коли вона не повертається з магазину. Не збирає розбиті тарілки, які вона випускає з рук. Він живе спокійно. А я — тут. У цьому домі. У цьому замкнутому колі.
Не знаю, що робити. Я просто хочу дихати. Прокинутися без тривоги. Поїхати до доньки в гості, не боячись, що за цей час мама спалить хату. Я не прошу багато. Просто хочу трохи життя. Трохи тиші. Трохи себе.
Можливо, хтось засуджуватиме мене. Скаже, що я погана донька. Що матір треба носЯ просто хочу, щоб і мама була щаслива, і я могла знову почуватися живою.
