— Я вже не можу жити з пенсіонеркою.
Сказав він, не дивлячись на мене, а в тарілку з котлетами. Я щойно поставила йому другу порцію — він завжди їв дві, тридцять два роки підряд, по суботах.
— Вікторе, про що ти?
— Про нас, Людмило. Точніше, про те, що нас вже немає.
Я сіла навпроти, руки поклала на стіл ладонями вниз, аби не виглядати. Бухгалтер у мені включився швидше, ніж дружина. Бухгалтер завжди реагує першим на слово «ні».
— Ти йдеш?
— Йду. Знайшов іншу. Їй двадцять дев’ять, і вона, знаєш, не ходить по квартирі у халаті з розширеними кишенями.
Мій халат, справді, був старим. Синій, з пуговицями на грудях, купила ще тоді, коли донечка пішла в школу. Зручний. Віктор раніше називав його «моя диванка». Сміявся.
Тепер не сміявся.
— І як її звуть?
— Ксенія.
Я кивнула, ніби це щось пояснює.
На столі охолоджувалися котлети. Я дивилася на них і думала: три години я їх ліпила. Фарш крутила сама, хліб замочувала у молоці, як вчила мама. Три години моєї суботи. А він зараз підніметься і підете до Ксенії, яка, мабуть, вже замовляє суші.
— Коли?
— Що коли?
— Коли йдеш?
— Сьогодні. Сумку вже зібрав.
Тут у мене щось клацнуло. Не розірвалось, не зупинилося — саме клацнуло, як вимикач. Сумка зібрана. Поки я на кухні, поки я варила борщ на тиждень уперед, як дурниця.
— Іди, — сказала я.
Він виглядав, ніби не вірив. Навіть брови підняв.
— І все? Жодного слова?
— Що ти хочеш почути, Вікторе? Що я тридцять два роки прала твої сорочки марно? Це я й без тебе знаю.
Він підвівся, пройшов до коридору. Я чула, як він крутить замок валізи — тієї самої, з якою ми їздили в Одесу в два тисячі вісім, коли отримали премію на квартиру. Тоді я ще вклала мамине заощадження. Два мільйони сімсот тисяч гривень. Пам’ятаю кожну цифру — я ж бухгалтер.
А квартиру оформили на нього. «Так простіше, Людмило, потім переоформимо». Не переоформили.
Я сиділа на кухні, дивлячись на його дві котлети. Після цього піднялася, взяла великий чорний мішок для сміття — на сто двадцять літрів, я його купую в мережі АТБ — і попрямувала до спальні.
— Що ти робиш? — запитав він, побачивши мене з мішком.
— Допомагаю збиратись. Тобі ж одного валізу не вистачить.
І почала класти. Сорочки — в мішок. Тренувальні штани, у яких ти по неділях лежав на дивані, — в мішок. Тапочки, зубну щітку, бритву, зарядку від телефону — все в мішок. Швидко, спокійно, як на інвентаризації.
— Людмило, ти з ума з’їхала.
— Ні, Віто. Я, навпаки, в розум увійшла. Перший раз за тридцять два роки.
Він схопив мене за руку. Подивилася на його пальці — короткі, з жовтими нігтями — і він, чомусь, відпустив.
— Пізніше приїду за рештою.
— Приїжджай. Тільки заздалегідь подзвони, щоб я відчинила.
Тоді я ще думала, що відчиню.
Через чотири дні він приїхав. Не один.
Я відчинила двері і побачила її. Ксенію. Вона стояла на під’їзді у білому пальті нелісного сезону, з сумкою на довгій тонкій ланцюжку, і дивилася на мене так, як дивляться на старий диван, який треба вивезти.
— Доброго дня, — сказала вона ввічливо, з легким прищуром.
— Доброго дня.
Віктор прослизнув повз мене в передпокій, ніби й досі був господарем.
— Людо, швидко. Я за зимовим одягом і за документами.
— Якими документами?
— Ну, мої — паспорт, технічний паспорт авто, ІПН. І на квартиру.
Я зупинилась у дверях кухні.
— На квартиру?
— Так. Квартира ж на мене.
Ксенія за його спиною трохи усміхнулася. Ось такою маленькою посмішкою я потім часто згадувала.
— Вікторе, — сказала я дуже повільно, — ти дійсно прийшов забирати документи на квартиру, в яку я вклала мамині заощадження?
— Людо, яке ж то заощадження, це було сто років тому.
— Вісімнадцять, — поправила я. — Не сто. Вісімнадцять років тому. Два мільйони сімсот тисяч гривень у 2008 році — це була вартість двокімнатної квартири в нашому районі. Ти тоді сміявся, що я «копійку до копійки».
— Молодий чоловік, — раптом втрутилася Ксенія, — нам взагалі часу немає.
Той «молодий чоловік» мене підрив. Йому п’ятдесят шість, живіт над ременем, обличчя червоне, під очима мішки — який ще молодий чоловік? Але для неї він був «молодим», бо платив. А платив він, між іншим, нашими грошима — три останні роки половину зарплати не переводив на рахунок, «на бензин і обіди».
Віктор відчув, як в скронях стукнув. Не серце — саме скроні. Сухо, ніби хтось щипнув пальцями всередині черепа.
— Вікторе, вийди, будь ласка. І забери свою дівчину. Документи отримаєш через суд.
— Ти що?!
— Через суд, Віто. Тепер я все через суд буду отримувати. І сорочки, і шкарпетки, і ту половину квартири, яку ти ніби володієш. За списком, з печаткою і підписом.
Ксенія ухмилилась:
— Ви серйозно думаєте, що щось відстягнете? Квартира оформлена на нього.
— Дівчина, — я повернулася до неї, і, можливо, у моєму голосі було щось, бо вона трохи відступила, — ідіть у коридор. Я з чоловіком розмовляю. Формально він ще мій.
Віктор потягнув її за рукав. Вона вийшла на сходову клітку. Він залишився.
— Людмило, не роби дурниць. Ми можемо все врегулювати.
— Можемо. Але «нормально» — це не «повернути квартиру і паспорт». Нормально — це «порахуймо, хто скільки вклала, і поділимо». Порахувати?
Він мовчав.
— Не хочеш рахувати? Добре, я сама порахую. Я в цьому хороша, ти ж знаєш.
Я зачиняла за ним двері, повертаючи замок — один оберт, другий. Присіла спиною до дверей.
У квартирі було тихо. Лише холодильник гудів на кухні, як завжди. Пахло борщем — я його не доїла з суботи.
Я сповзла по дверному порогу на підлогу і сиділа п’ять хвилин. Не плакала. Просто сиділа і рахувала вголос: два мільйони сімсот плюс ремонт у 2012 — ще чотириста, плюс кухня у 2015 — двісті десять, плюс балкон у 2019…
Бухгалтер у мені працювала. Дружина мовчала.
Потім я встала, взяла телефон і подзвонила слесарю. Він прибув через годину й замінив замкову циліну. Дві тисячі триста гривень. Я записала в нотатки витрати — звичка.
Вечором подзвонила донька.
— Мам, тато каже, ти його не пускаєш.
— Не пускаю.
— Мам, як так, він же…
— Оленко, у мене до тебе прохання. Не встигай. Будь ласка. Я сама.
Вона замовкла, потім сказала:
— Добре, мамо.
І це «добре» стало першим, що за тиждень мене зігріло.
Через два тижні прийшла повістка.
«Позов про поділ спільно нажитого майна». Віктор вимагав половину квартири, половину дачі (якої у нас не було — він їх вказав для солідності) і, чомусь, «компенсацію моральної шкоди» за те, що я замінила замки.
Я прочитала і, чесно кажучи, розсміялася. Перший раз за місяць.
Потім я пішла до юриста. Не до знайомого — знайомі балакучі, — а до чужого, за оголошенням. Молодша жінка, близько сорока, у сірому піджаку. Звали її Ірина Сергіївна.
Я розклала перед нею папку — ту саму, яку збирала вісімнадцять років. Бухгалтерська привычка — зберігати все.
— Свідоцтво про право на успадкування від 2007 року, — говорила я, дістаючи лист за листом. — Банківська виписка про надходження двох мільйонів сімсот тисяч на мій рахунок. Договір купівлі‑продажу квартири — на цю ж суму, місяць у місяць. Квитанції за ремонт, з 2012 року. Чеки за кухню. Договір з бригадою на балкон. Платіжки за комунальні послуги — які я сплачувала останні шість років зі своєї зарплати в п’ятдесят вісім тисяч, поки він «інвестував у стосунки».
Ірина Сергіївна листала і мовчала. Потім підняла погляд.
— Людмо Павлівно, чому ви все це зберігали?
— Я бухгалтер, — відповіла я. — Я все зберігаю.
Вона посміхнулася, ніби вперше бачила людину, що прийшла не порожніми руками.
— У вас дуже сильна позиція. Я думаю, ми повернемо вам не половину, а всю квартиру.
Я кивнула. А потім сказала:
— Ірина Сергіївно, ще одне. Я була його поручителем за автокредитом. З 2022 року. Авто «Тойота», брала на три роки, залишилося сплатити одинадцять місяців. Я можу це… зняти?
Вона замислилася.
— Зняти поручительство в односторонньому порядку неможливо. Але можна написати в банк про суттєві зміни обставин — про розлучення. Банк, швидше за все, вимагатиме нового поручителя або дострокового погашення. Якщо він нічого не знайде…
— Заберуть авто?
— Заберуть.
Я подивилась у вікно. Йшов мокрий сніг, осипав кришу і одразу танув. Подумала про Ксенію в білому пальті. Про те, як вона, напевно, любить їхати на цій «Тойоті». Про те, як Віктор возив мене на ній в поліклініку і на цвинтар, до мами.
— Складемо, — сказала я.
І Ірина Сергіївна склала заяву.
Вечором я повернулася додому, заварила собі чай — не йому, не «на двох», а собі однієї, у маленькій чашці з незабудками, яку він завжди зневажав, — і випила біля вікна.
Квартира була тиха. Мій халат завис на гачку. Ніхто більше не називав його «домашньою диванкою».
Я зрозуміла: не страшно бути однією. Страшно було тридцять два роки готувати дві котлети, а отримувати лише одну котлету уваги.
Тоді задзвонив телефон. Невідомий номер.
— Що ти натворила, стара?! — закричала в трубку Ксенія.
Я відклала слухавку, акуратно, як бухгалтер відсовує помилковий звіт.
— Дівчино, у мене до вас прохання, — сказала я спокійно. — Дзвоніть лише через адвоката. Ірина Сергіївна, номер я можу продиктувати.
Поклала слухавку.
Звук постТож я зрозуміла, що справжня свобода – це вміння цінувати себе, навіть коли весь світ здається проти.
