Свекруха знову хоче до мене в гости, але я сказала — ні. І більше не передумаю.
Щойно чоловік знову почав мені докучати з тією самою проханням — його мати, мовляв, жахливо сумує за нами і прагне приїхати. І тут у мене щось «перемкнуло». Я одразу відповіла рішуче «ні». Одного разу, за всі шість років нашого шлюбу, мені вистачило з лихвою, щоб дати собі слово: більше ніколи. Тоді вона примчала не сама, а з рідною сестрою, без попередження, як грім серед ясного неба. Ще тоді я стрималася. Зараз — не вийде.
— Хочеш побачитися з матір’ю — будь ласка, бери доньку, їдьте до неї удвох. Хочеш, зніми їй готель — я й слова не скажу. Але в мій дім вона більше не зайде.
Та, як виявилося, свекруха навіть слухати не хоче ні про готель, а тим більше про візит до себе додому. Їй, бачите, потрібно саме в нашу квартиру. Я запитала себе — навіщо їй так наполегливо лізти в чуже житло, де її не чекають?
Чоловік родом з Харківщини. Ми познайомилися ще в студентські роки, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а потім переїхав до мене. Цю квартиру купили мої батьки ще десять років тому, і вона записана на мене. Це моє житло, і я за нього відповідаю.
Мати чоловіка — зовсім не бідна жінка. Вона спокійно могла б допомогти синові купити житло, але замість цього постійно твердить: «А раптом розлучитесь, і хитра дружина все забере? Нехай краще живе у неї, так надійніше». А от його сестрі, Олені, мати активно допомагала. Та, за її порадою, навіть фіктивно розлучилася з чоловіком, щоб отримати допомогу на іпотеку. Тепер Олена живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку та аліменти. Всі задоволені.
Більше того, свекруха одного разу запропонувала і нам з чоловіком розлучитися — для виду. Я тоді холодно відповіла:
— Якщо розлучимось, то справді. І одразу. Збирай речі і живи, як хочеш, сам.
З того часу ця тема закрита. Я до неї в гості ні разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона таки приїхала. Сказала:
— Хочу хоч раз онучку побачити. А то по фотографіях не зрозуміти, на кого вона більше схожа.
Я погодилася. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде із сестрою. Мабуть, їм потрібно було влаштувати справжнє допитливе порівняння. Але їхній план провалився — донька вилитий батько. Признати це довелося навіть їм.
Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, погралися з онучкою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на повну: запекла курку, наліпила котлет, зробила три салати, сирну та м’ясну нарізку, торт, фрукти… Та не встигли ми сісти, як почалося.
— А де пиріжки? — суворо запитала свекруха.
— А ви що, голодні залишилися? — здивувалася я.
— Ні, я просто так запитала…
Після вечері продовження:
— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?
Я згадала, як чоловік згадував — у них у родині культ тельбухів: печінка, нирки, пиріжки з потрухами. А я з дитинства не переношу запаху сирої печінки і готувати таке просто не можу.
Наступного дня вони пішли гуляти, а я вирішила «вгамувати» — спекла вергуни з сиром, шинкою та капустою. Подаю.
— А де з потрухами? — знову незадоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!
Я пояснила, що не переношу запах. Вона закатила очі. Пізніше за обідом знову сцена:
— Що, борщ без потрушків?! З м’ясом?! — з огидою вимовила.
Тоді я не витримала. Взяла доньку, поїхала до мами. Повернулася ввечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.
Через тиждень, у відеодзвінку, чую її:
— Ось Оленка — молодець. Завжди зустріне, завжди приготує те, що я люблю. А ця… ніякого затишку, ніякої гостинності.
Після цього я сказала чоловікові: «Нехай навіть не мріє сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І от через три роки вона знову рветься до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — це моя фортеця. А ті, хто не вміє поважати кордони, залишаться за дверима. Життя вчить: іноді найкраща доброта — це твердість.
