Ось історія, адаптована до українського культурного контексту:
Я вже не їжджу до дітей на вихідні.
Мені сімдесят два, і те, що я бачу у своїй родині, розриває мені серце. Тому я прийняла тяжке, але тверде рішення: більше не їздити до них на вихідні, щоб побачитись із онуком Даниломком. Годі. Я втомилася від почуття, ніби я непроханий гість у їхньому домі. Якщо хочуть мене бачити — нехай самі приїжджають. А я більше не буду принижуватись, напрошуючись на зустрічі, які, здається, потрібні лише мені. Моє сердце болить, але я не можу інакше — настав час поважати себе, навіть якщо це означає залишитися наодинці.
Стільки років я жила для родини. Виростила сина, Олега, дала йому все, що могла. Коли він одружився з Олесею, я раділа: гарна, розумна дівчина, господарська. А коли народився Данилко, мій єдиний онук, я наче ожила. Кожні вихідні я їхала автобусом через півміста, щоб провести час із ним. Везу солодощі, пеку його улюблені палянички, граємось, читаю казки. Данилкові шість, він такий жвавий, допитливий, і я думала, що ці моменти важливі для всіх нас. Але з часом почала помічати — щось змінилося.
Все почалося кілька років тому. Олег із Олесею стали якимись далекими. Приїжджаю — а вони зайняті: то в телефоні, то за ноутбуком. «Мамо, посиди з Данилком, у нас справи», — кидає Олег, і я залишаюся з онуком, поки вони вирішують «важливі» питання. Олеся навіть чаю не запропонує, просто скаже: «Віро Олексіївно, там палянички на кухні, можна взяти». **Мої** палянички? Це ж я їх привезла для них, а тепер мені їх пропонують, як чужій? Я мовчала, не хотіла сварок, але кожен такий момент болів.
Останньою краплею став минулий місяць. Я, як завжди, приїхала в суботу з пакетами солодощів. Данилко зрадів, кинувся обіймати, а Олеся глянула на мене й сказала: «Віро Олексіївно, ви б попереджали. У нас сьогодні плани, ми з Олегом збиралися у ТРЦ». Плани? А я вже не частина їхніх планів? Я запропонувала взяти Данилка з собою, але Олег махнув рукою: «Та годі, мам, посиди з ним, ми швидко». Швидко? Вони повернулися через п’ять годин, а я весь цей час годувала онука, готувала обід — у холодильнику було порожньо. Коли вони прийшли, навіть дяки не сказали, лише Олеся буркнула: «О, ви ще тут? Ми думали, ви вже поїхали».
Я поїхала, але вдома не знаходила собі місця. Сиділа у своєму старому кріслі, дивилася на фотку, де ми з Данилком ліпимо сніговика, і плакала. Чому я почуваюся такою непотрібною? Усю життя старалася бути гарною матір’ю, бабусею, а тепер мене сприймають як безкоштовну няню. Я згадувала, як раніше ми з Олегом були близькі, як він дзвонив, розповідав про мрії. А тепер навіть не спитає, як моє здоров’я. Олеся, може, й не зла, але її холодність мене вбиває. І я зрозуміла: так більше не може бути.
Наступного дня я подзвонила Олегу і сказала: «Олеже, я більше не буду приїжджати на вихідні. Якщо хочете бачити мене чи Данилка — приходьте самі. Я втомилася бути гостею, яку не чекають». Він здивувався: «Мамо, ну що ти? Приїжджай, Данилко тебе любить». Любить? А ти, Олеже, любиш? Я не сперечалася, лише повторила: «Мій дім завжди відкритий, але я більше не поїду». Олеся, коли дізналася, лише хмикнула: «Ну, як знаєте, Віро Олексіївно». І все. Жодного слова, жодної спроби зрозуміти.
Тепер я проводжу вихідні вдома, і тиша давить. Я звикла до сміху Данилка, до його безкінечних «Чому?», до того, як він тягне мене за руку: «Бабусю, розкажи казку!» Але я більше не можу лізти туди, де мене не цінують. Я вже не молода, серце кволішає, ноги болять, а вони навіть не замислюються, як мені важко їхати через місто з валізами. Сусідка, тітка Галя, почувши, сказала: «Віро, ти правильно зробила. Нехай самі рухаються, а то звикли, що ти за них усе тягаєш». Але від її слів не легшало. Я сумую за онуком, за сином, навіть за Олесею, хоча вона холодна, як лід.
Минуло два тижні — ніхто не приїхав. Олег подзвонив раз, запитав, чи я не змінила рішення. Я відповіла: «Олеже, мою адресу ти знаєш». Він щось промимрив про зайнятість і поклав слухавку. Кажуть, Данилко питає, чому бабуся не приїжджає, а Олеся йому відповідає: «Бабуся відпочиває». Відпочиває? Та я ночами не сплю, думаючи про свого хлопчика! Але я не здамся. Я заслуговую поваги, а не ролі няньки «по виклику». Якщо вони хочуть бути родиною — нехай покажуть це.
Інодилі я шкодую: може, була надто різкою? Може, треба було терпіти, заради Данилка? Але потім згадую їхню байдужість, і рішучість повертається. Я не хочу бути тією бабусею, яку згадують, лише коли потрібна допомога. Я хочу бути частиА потім у двері постукали — і я побачила Олега з Данилком, який тримав у руках квіти й мій улюблений торт.
