**Щоденниковий запис**
Часто здається, що я втрачаю сина. Не фізично — душово. Він ніби згасає на очах, втрачає себе, свою волю, свій характер. І все це через жінку, з якою він живе. Через ту, яка колись здавалася такою надійною і гідною, а виявилася… Навіть слова підібрати не можу, щоб не розплакатися.
Артем одружився кілька років тому. Йому було вже за тридцять, за плечима — стабільна робота, кар’єрне зростання. Саме тоді він став директором логістичної компанії тут, у Львові. У нього вже був син від першого шлюбу, і я думала, що другу дружину він вибиратиме особливо обережно. Але вони з Дариною все закрутили швидко. Вона теж мала свою справу — володіла кількома бутіками, завжди зайнята, сувора, без сантиментів. Я намагалася не втручатися. Головне, щоб йому було добре.
Перед весіллям Дарина кілька місяців жила з нами. Тоді я ще подумала: дівчина з характером, не базікає даремно, у домі порядок. Артем сяяв від щастя, казав, що знайшов ту саму. Весілля було скромним, але з душею. Подарунки, тости, квіти. А потім вони переїхали до окремої квартири.
Через пару місяців Дарина раптом заявила, що «їй вже час народжувати». Вік — не дівочий, часу немає. Вагітність спершу не наставала, потім вона поїхала з подругою до Трускавця, а повернувшись, оголосила: «Я вагітна». Артем зрадів, а я відчула тривогу. Але знову — не втручалася.
Вагітність проходила важко. Дарина була дратівливою, спалахувала з нічого. То ридала, то кричала. Артем дзвонив, питав, чи це нормально, коли жінка так себе веде. Я казала — гормони, буває. Після пологів, думала, все налагодиться.
Але стало лише гірше. На виписку з пологового Артем приніс їй розкішний букет. Вона, не сказавши ні слова, викинула його у смітник. Я тоді глянула на сина — він стояв, розгублений, з опущеними плечима. А я не знала, обійняти його чи закричати від безсилля.
Потім вона почала йти «по справах», залишаючи мені онука. Я приїжджала, сиділа з малюком. У Дарини був ідеальний порядок, усе розписано до дрібниць: годування, сон, прогулянки. Але від неї — ні посмішки, ні подяки. Завжди напружена, холодна, з якимось прихованим роздратуванням. Я відчувала себе чужою. Хоча й допомагала, і старалася.
Минув рік, другий. Нічого не змінилося. Артем став іншим. Втомлений, пригнічений, ніби згас. Я намагалася з ним говорити, а він усе звалював на втому, а потім зізнався: «Я не знаю, як із нею жити. Вона завжди незадоволена. Їй усе не так». Він намагався розмовляти, питав, що сталося, як допомогти. У відповідь — крики, погрози, мовляв, «поїду до батьків, заберу дитину, і ти її більше не побачиш».
Потім почався пекло. Дарина заборонила йому їздити у відрядження. Мовляв, «я не нянька, дитина твоя — сиди з нею». Артем звільнився з посади директора, перейшов на віддалену роботу, знайшов підробіток із гнучким графіком. Зарплата впала удвічі. Дарина почала казати, що він тепер «ніхто» і «сидить у неї на шиї». А він усе робив заради неї, заради сім’ї.
Місяць тому він захворів. Грип. Температура під сорок. Я попросила привезти онука до мене, щоб не заразився. Дарина відмовилася. Я все одно приїхала. Зайшла — і ледь не впала. Артем із мокрим чолом, червоними очима мив підлогу й посуд. А вона лежала на дивані з телефоном і з роздратуванням кинула: «А що, він повинен валятися? Я от теж із температурою на ногах була».
Я сіла на кухні й просто заплакала. Мій син — чоловік із золотим серцем, розумний, добрий — перетворився на тінь. Вона його ламає, витискує, знищує. А він усе терпить, усе пробачає. Я не знаю, що робити. Говорити з ним — він не слухає. Говорити з нею — безглуздо. Вона ніби крижана брила. Боюся, що одного дня він просто не витримає. І тоді я втрачу його — вже назавжди.
