У мене є один-єдиний син. Моя крихітка, мій світ, моя гордість. Йому тридцять, мені – шістдесят один. Усе життя я віддала йому. Працювала до сьомого поту, молилась за нього, не досипала ночей. Він від першого шлюбу. Тепер у нього своя родина – дружина й онука, яку ми так довго чекали. Живуть буквально через подвір’я – можна й плюнути. Та чогось ми… перестали розуміти одне одного.
До народження онучки все було інакше. Він заходив на чай, радився, сміявся. Я відчувала – йому це потрібно. А тепер між нами – ніби мур. Він замкнувся, немов я його зрадила. Я знаю – він ображений. Але на що?
Питала його – мовчить. Питала невістку – відповідає: «Розберіться самі». Як розбиратися, якщо він уникає навіть погляду?
Коли він був маленький, постійно хворів. Я тягнула все сама. Другий чоловік – добрий, але безхребетний. Син його за батька не приймав, і той не наполягав. То я була і за матір, і за батька. Пройшли крізь усе: погані компанії, підозри на наркотики, юнацький бунт. Бувала жорстокою – не зі злості, а зі страху. Боялася його втратити. Не була ідеальною матір’ю. Але ніколи не зраджувала.
А тепер – все розлетілося через дурницю. Попросила його допомогти з комп’ютером. Ну не розумію я в цих оновленнях! Раніше допомагав одразу. А тут – зітхнув, покликав дружину… і пішов. На сирники навіть не подивився. І з того часу – тиша.
Спочатку думала – відтане. Але йде місяць, другий, третій… Нічого. Від’їжджає за кордон – дізнаюся випадково від сусідів. Онучку бачу лише тоді, коли її приводить невістка. Вона ввічлива, але холодна. Що спитаю про сина – відповідає: «Це не моє. Договоріться самі».
Вже й телефоную рідше – щоб не здатися нав’язливою. Може, варто відступити? Дати простір? Та ні… Чим більше я мовчу, тим далі він.
Найгірше – не його гнів чи образа. Найгірше – ця мертва тиша. Він мене… немов викреслив із життя. Не дзвонить, не цікавиться, як моє здоров’я. Навіть коли я лежала в лікарні – невістка випадково лише згадала. А він – ні слова.
Я ж не лізла в їхню родину, не нав’язувалася. Допомагала, коли просили. Підтримувала. Невже я не заслужила хоч простої розмови?
Не сплю ночами. Перебираю кожне слово, кожен погляд. Недобачила щось? Образила ненароком? Чи просто став я йому зайвою?
Кажуть – діти дорослішають, віддаляються. Але ж не так! Не в такій же мовчанці! Я ж не чужа! Я ж його мати!
Зараз кожне спогад про нього – ніби поранення. Дивлюся на його дитячі фото, малюнки – і не віриться, що той усміхнений хлопчисько тепер дивиться на мене, як на ворожку.
Мені не треба грошей, подарунків. Мені не вистачає його. Його голосу. Його звичного «привіт, мамо».
Що робити? Як повернути сина, коли він сам пішов? Що сказати, якщо він не хоче слухати? Чи просто… змиритися? Та як жити, коли серце ниє, а твоя дитина поводиться так, ніби тебе вже немає?
