Марійка повернулася додому пізно ввечері. За вікнами вже мерехтіли вогні Києва. Вона зупинилася на порозі, тримаючи сумку в руці, і рішуче сказала:
Я хочу розлучення. Ти можеш залишити собі квартиру, але повернеш мені мою частину. Вона мені не потрібна. Я йду.
Віктор, її чоловік, відкинувся у крісло, здивований.
Куди ти йдеш? спитав він, моргаючи від несподіванки.
Це вже тебе не стосується, спокійно відповіла вона, дістаючи валізу зі шафи. Я деякий час побуду у подруги за містом. Потім побачимо.
Він не розумів, що відбувається. Але вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи її аналізи, тихо промовив:
У вашому випадку прогноз несприятливий. Вісім місяців, максимально З лікуванням, можливо, рік.
Вона вийшла з кабінету, ніби в тумані. Місто жило своїм життям, сонце сяяло. У голові крутилася одна думка: «Вісім місяців я навіть свого дня народження не відзначу»
На лавці у Маріїнському парку біля неї сів літній чоловік. Помовчавши, насолоджуючись осіннім сонцем, він раптом заговорив:
Я хочу, щоб мій останній день був сонячним. Я вже нічого не чекаю, але промінь сонця це подарунок. Правда ж?
Я б так вважала, якби знала, що це мій останній рік, прошептала вона.
Тоді не відкладайте життя на потім. У мене було стільки «потім», що вистачило б на ціле життя. Але воно не спрацювало.
Марійка слухала і розуміла все її життя було для інших. Робота, яку вона ненавиділа, але трималася за неї через стабільність. Чоловік, який став чужим ще десять років тому зради, холодність, байдужість. Донька, яка дзвонила лише попросити грошей чи послуги. А для себе нічого. Ні пари взуття, ні відпустки, навіть кави на терасі просто так.
Вона відкладала все «на потім». І тепер це «потім» могло так і не настати. Щось усередині неї розкололося. Вона прийшла додому і вперше в житті сказала «ні» до всього й одразу.
Наступного дня Марійка взяла відпустку, зняла всі заощадження та поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька дзвонила з вимогами вона кожному спокійно й рішуче відповідала: «Ні».
У будиночку подруги за містом було тихо. Закутавшись у плед, вона роздумувала: невже так усе й закінчиться? Вона не жила. Вона виживала. Для інших. А тепер для себе.
Через тиждень Марійка полетіла до Одеси. Там, у кафе на березі моря, вона зустріла Ярослава. Письменника. Розумного, доброго. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що подумають інші.
Може, поживемо тут? запропонував він одного разу. Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Марійко.
Вона кивнула. Чому б і ні? У неї залишилося так мало часу. Хай буде щастя навіть миттєве.
Минали місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по тера
