«Я не знаю, як жити далі. Мене страшить самотність і безпомічна старість…» Історія жінки, яка пережила все і залишилася одна
Іноді мені здається, що моє життя — це довгий затягнутий фільм без щасливого кінця. Мені 62. Я сиджу біля вікна своєї невеликої однокімнатної квартири на околиці Києва, дивлюся на проїжджаючі машини і думаю, як швидко все пролетіло. Все минуло. Залишилась тільки я — з тривогою всередині і страхом за завтрашній день.
Чотирнадцять років тому моє життя розкололося на «до» і «після». Спочатку помер батько — він боровся із онкологічним захворюванням, і кожен його подих був, як молоток по серцю. Через кілька місяців пішла моя молодша сестра — та ж хвороба, такий же безвихідний жах. А потім сталося те, чого я ніяк не очікувала: у мами раптово почалася деменція. Вона перестала розпізнавати обличчя, плутала день із ніччю, губилася у власній квартирі. З дорослої людини вона перетворилася на безпорадне дитя. А мій чоловік… Він не витримав. Пішов. Сказав, що втомився жити з тінню жінки, яку колись кохав. Пішов до молодої, вільної, безтурботної. Я залишилася одна — з хворою матір’ю і донькою від першого шлюбу, яка мене ненавиділа.
Вона ніколи не пробачила мені другого шлюбу. Коли я вийшла заміж вдруге, їй було одинадцять, і вона, як виявилося, накопичувала образу всі ці роки. Ми стали чужими. Мені ніде було чекати допомоги. Друзі віддалилися, знайомі перестали дзвонити. Я виживала. Божеволіла від болю та втоми, але не дозволяла собі зламатися. Тільки регулярні візити до психолога тримали мене на плаву. Мама була як новонароджена — ложечки годувала, підгузки міняла, купала, співала їй колискові, коли вона плакала ночами. Ми пройшли все: інсульти, перелом шийки стегна, важку операцію. Шість років я жила на межі.
А потім її не стало.
Здавалося б, можна видихнути. Але ні. Замість полегшення — пустота. А з донькою — лише біль. Постійні докори, претензії, звинувачення: що я мало допомагаю грошима, що вона не може дозволити собі відпочити, бо не знайшла «нормальну роботу», і у всьому, звичайно ж, винна я. Винна, що її вітчим пішов. Винна, що не підтримала, коли їй було важко. Винна, що народила не в той час і не від тієї людини.
Я оформила на неї квартиру батьків. Скільки сліз, нервів, безсонних ночей мені це коштувало — знає тільки мій психолог. Потім і у мене виявили онкологію. Жахливий діагноз. Хімія. Операція. І скандали. Донька переїхала до мене на час — не з співчуття, а тому що не було ясно, чи виживу я. Мовчазна, зла, байдужа. Вона була поруч тілом, але не душею.
З тих пір минуло шість років. Моє здоров’я, слава Богу, стабілізувалося. Я знову працюю, тихо радію дрібницям, потроху повертаюся до себе. Донька вийшла заміж, народила чудового малюка. Живуть окремо. Ми спілкуємося, але я весь час відчуваю, як крихкий цей зв’язок. Варто тільки зробити незграбний крок — і міст зруйнується.
Я живу. Але наче не до кінця. Бо всередині — самотність. Ввечері я повертаюся додому, і тиша б’є у вуха. Під час пандемії це відчуття стало нестерпним. Подруги — хто виїхав, хто розчинився в сім’ї. Ніхто не дзвонить. Нікому розповісти, що мені снилося. Нікому поскаржитися на біль в нозі. Ніхто не спитає: «А ти поїла сьогодні, Олено?»
Я згадую, як колись була потрібною. Як готувала вечерю, гладила шкільну форму, плела шкарпетки, бігала по лікарнях, збирала документи, ночами сиділа біля ліжка хворої мами. А зараз — тиша. Ніхто не чекає. Ніде не ждуть. І це лякає. Лякає так, що іноді я прокидаюся в холодному поту — з думками, що одного дня впаду у ванні, і ніхто не дізнається. Що одного разу просто зникну, і світ не помітить.
Я боюся майбутнього. Боюся стати тією самою старенькою з потьмянілим поглядом, яка сидить біля під’їзду, щоб просто почути чийсь голос. Я не хочу жалості. Я не шукаю співчуття. Я просто хочу бути комусь важливою. Хоч трохи.
Дякую, якщо дочитали. Це означає, що мене сьогодні почули. А значить, ще не зовсім одна…
