«Матри живе за мій рахунок» — від цих слів мене пройняло морозом.
Досі не можу забути той день, коли прочитала повідомлення від сина, від якого кров застигла. Моє життя в рідній квартирі у Львові перевернулося догори дном, і біль від його слів досі відлунює в серці.
Багато років тому мій син Данило з дружиною Олесею переїхали до мене відразу після весілля. Разом ми раділи народженню їхніх дітей, разом переживали їхні хвороби та перші кроки. Олеся була у декреті з першою дитиною, потім з другою, і з третьою. Коли вона не могла, я брала лікарняні, щоб доглядати онуків. Дім перетворився на коловорот справ: приготування їжі, прибирання, дитячий сміх і сльози. Відпочивати було неколи, і я змирилася з цією метушнею.
Я чекала пенсії, як на порятунок. Відзначала дні в календарі, мріючи про спокій. Але ідилія тривала лише пів року. Щоранку я відвозила Данила та Олесю на роботу, готувала онукам сніданок, годувала їх, відводила до садка та школи. З молодшою онукою ми гуляли в парку, потім поверталися додому, варили обід, прали, прибирали. Ввечері я возила дітей на заняття до музичної школи.
Мої дні були розписані по хвилинах. Але я викрадала час для свого захоплення — вишивки. Це було моє спасіння, мій куточок тиші серед хаосу. Одного дня я отримала повідомлення від Данила. Прочитавши його, я завмерла, не вірячи очам.
Спершу подумала, що це чийсь злий жарт. Пізніше Данило зізнався, що надіслав повідомлення випадково, не мені. Але було пізно — його слова випалили мені душу: «Мати живе за мій рахунок, а ми ще й витрачаємося на її ліки». Я сказала, що пробачила його, але жити з ними під одним дахом більше не могла.
Як він міг так написати? Я віддавала кожну копійку своєї пенсії на спільні потреби. Більшість ліків мені виписували безкоштовно як пенсіонерці. Але його слова показали, як він насправді до мене ставиться. Я мовчала, не влаштовувала скандалів. Натомість зняла крихітну квартирку і пішла, пояснивши, що мені зручніше жити самій.
Оренда пожирала майже всю мою пенсію. Я залишилася майже без грошей, але просити допомоги у сина не збиралася. Перед виходом на пенсію я купила ноутбук, незважаючи на заперечення Олесі, що «не впораюся». Але я впоралася. Донька моєї подруги навчила мене ним користуватися.
Я почала фотографувати свої вишивки і викладати їх у соцмережі. Попросила колишніх колег порекомендувати мене. За тиждень моє хобі принесло перші гроші. Це були скромні суми, але вони дали мені впевненість, що я не пропаду і не буду унижатися перед сином.
За місяць до мене прийшла сусідка і попросила за плату навчити її онуку вишивати. Дівчинка стала моєю першою ученицею. Потім до неї приєдналися ще двоє. Батьки щедро платили за заняття, і моє життя поступово налагоджувалося.
Але рана в серці не загоюється. Я майже перестала спілкуватися з родиною Данила. Бачимося лише на сімейних святах. І кожен раз його погляд, його слова — наче сіль, що сиплеться на незаживаючу порізану душу.
(Текст адаптовано до українського культурного контексту, змінені імена, місця, валюта, додані місцеві реалії та емоційні відтінки.)
