Мій чоловік і я працювали невтомно від самого початку спільного життя. Ми завжди мріяли, щоб наші діти мали все, чого потребують, і не знали нестачі. Саме тому, коли народилася наша донечка, чоловік погодився навіть на дві роботи, щоб забезпечити сімю. Ми намагалися виховати доньку чемною, чуйною людиною. Час минав, ми й не помітили, як донечка виросла.
Галина стала справжньою красунею, і уваги юнаків не бракувало. Та згодом ми з чоловіком зауважили вона ходить задумана, очі горять по-особливому. Відчувши це, ми стали здогадуватися, що серце донечки вже несвободне. Нарешті вона сама розповіла, що закохалася. Ми з чоловіком щиро зраділи і попросили Галину познайомити нас зі своїм обранцем. Нам не терпілося дізнатися: хто ж він, такий щасливчик, що здобув прихильність нашої дівчинки?
Галина пообіцяла неодмінно нас познайомити, і нарешті оголосила, що вони разом завітають до нас у гості. Весь день ми порались: я метушилася на кухні, готувала борщ, вареники, голубці. Чоловік наводив порядок у нашій хрущовці в Києві, все витирав, чистив, доклав рук, щоб усе було бездоганно. Ми обоє хвилювалися, хотіли якнайкраще прийняти хлопця, який став доріг нашій Галині.
Донька була щаслива, вона буквально літала по квартирі, очі світилися радістю. Ми з чоловіком дивилися на неї й відчували таку гордість, ніби весь світ для нас розквітнув знову.
Коли обранець Галини прийшов, одразу справив гарне враження: вихований, дотепний, розкутий. Ми запросили молодь до столу. Але мене весь вечір не полишала тривога. Було відчуття, що десь я вже бачила цього хлопця, щось у ньому знайоме до болю. Я пригадувала, прокручувала в голові знайомі риси обличчя, але нічого не згадувалося…
Вечір минув у жартівливій, теплій атмосфері. Він справді показав себе з найкращого боку: уважний, чемний, приємний. Здавалося, всі наші сумніви розтанули.
Та коли гості пішли, мене вразило прозріння. Я миттю згадала: бачила його фото у розшуковому оголошенні ще минулої осені разом з іншим чоловіком його розшукували за шахрайство, писали: «Якщо зустрінете повідомте поліцію!». Я одразу розповіла чоловіку й доньці про це.
Галина розплакалася, переконувала, що я вигадую це навмисно, щоб віднадити її від коханого.
Але я не брехала. Я хотіла захистити її від біди, попередити. Ми дбали, щоб вона зробила правильний вибір, і щоб не страждала потім. Але замість вдячності, Галина зібрала речі й мовчки пішла з дому.
Відтоді ми не чули про неї вже місяць. Вона не відповідає на телефонні дзвінки, наші намагання вийти на звязок залишаються марними. Мене гризе безліч сумнівів. Чи не помилилася я? Може, обранець доньки зовсім не той, за кого його прийнялиТишу вечорів розривали тільки наші тривожні шепоти й дзвінкий писк телефону, який так і не подавав голосу від Галини. Здавалося, життя завмерло в очікуванні хоч якоїсь новини. Я вдивлялася у її фотографії, тримала її улюблену чашку, згадувала сміх, словами молитви просила лише одного: щоб вона була щаслива й недоторканна бідою.
Минуло ще кілька днів у невідомості. Одного разу, стомлений чоловік мовчки сів поряд і взяв мою руку. Ми сиділи так у тіні вечірніх променів, коли пролунав дзвінок у двері. Серце тьохнуло спершу від переляку, потім від надії.
Галина стояла на порозі. Втомлена, але спокійна. Поряд із нею не було нікого. Вона мовчки обійняла мене, й на мить повернулось відчуття щастя, яке здавалось утраченим. Коли ми сіли на кухні, вона сама почала говорити:
Мамо, тату Я мусила переконатись сама. Ви були праві.
В її очах світилося гірке розуміння, але й полегшення. Виявилось, хлопець справді обманював не тільки її, і не тільки з грошима. «Я закохалася в ілюзію, прошепотіла Галина, але вже не буду боятися правди» Вона дякувала, що навіть у такі часи ми залишили двері відчиненими, а серця відкритими для неї.
Того вечора, за кухонним столом, ми зрозуміли суть батьківської любові: відпускати так само важливо, як і берегти; довіряти навіть у безнадії. А ще завжди чекати назад. Адже, що б не сталося, для нашої дитини ми лишаємося тим домом, до якого хочеться повертатись після будь-якої бурі.
