Я любив свого чоловіка, а він був відданий лише своїй матері.
Ми з Соломією дружили ще зі школи, а потім вступили до одного університету у Львові. Ця історія трапилася з нею на четвертому курсі, і досі я не можу змиритися з несправедливістю, що її спіткала. Все починалося як казка — з несподіваної спадщини, шансу змінити життя, переїхати до столиці. Та закінчилося все зрадою — найнижчою, якою тільки може бути зрада рідних.
Старший брат її батька, дядько Ярослав, все життя провів у Києві. Він з нуля побудував свій бізнес, розбагатів, але в особистому житті йому не пощастило. Не мав він ні дружини, ні дітей, і всю свою теплоту віддавав племінниці. Саме Соломія була для нього світлом у житті. Він балував її подарунками, дзвонив щотижня, цікавився її навчанням. А потім він помер. Тихо, самотньо. Довго хворів, але нікому не казав. Соломія дізналася про його смерть лише після похорону — її викликав юрист.
Виявилося, дядько залишив їй у спадок квартиру в самому центрі Києва — простору, з високими стелями, після ремонту. Батько Соломії отримав частину грошей, а ось житло було заповідане саме їй. Тоді здавалося, що перед нею відкрилися всі двері — Київ, нове життя, можливості. Лише одна обставина руйнувала плани: у Соломії було молдовське громадянство, а отже, оформити спадщину вона не могла. У неї був лише рік, щоб знайти рішення.
Батько запропонував вихід — оформити квартиру на племінницю, доньку його молодшої сестри, Мар’яну. Та давно жила в Києві, була заміжня за українцем, народила сина й уже отримала українське громадянство. Мар’яна одразу погодилася допомогти: мовляв, оформимо, а як тільки Соломія вирішить питання з громадянством, перепишемо назад. Усі повірили.
Соломія влаштувалася до київського університету, поселилася в гуртожитку й почала збирати документи. Все йшло добре — вона вчилася, підробляла, подавала на посвідку на проживання. А потім Мар’яна з’явилася на порозі й сказала, що розлучається й їй з сином треба десь жити. «Зовсім ненадовго», — запевняла вона. Соломія не сперечалася, впустила. Тоді вона ще не знала, що впускає в своє життя біду.
Через три місяці Соломія прийшла до своєї квартири. Її речі стояли у пакеті у тамбурі. Двері не відчинялися — замок був змінений. Вона дзвонила, стукала, плакала. Ніхто не відповідав. Тоді викликала поліцію. Коли приїхали правоохоронці, двері відчинила Мар’яна — спокійна, впевнена в собі. Вона показала їм документи, а ті лише розвели руками. Все за законом. І навіть сусіди в один голос підтвердили, що тут живе лише «Оленка» з дитиною. Про Соломію — жодного слова.
Соломія стояла посеред під’їзду з валізою, а по щоках котилися сльози. Я приїхала за нею, посадила у таксі й відвезла. Вона тоді не сказала ні слова — лише дивилася у вікно, стиснувши губи. Потім були суди, листи, адвокати. Все марно. Квартира, яка мала стати початком нового життя, виявилася вкраденою, і вкраденою рідними.
Тепер Соломія живе в орендованій кімнаті. Працює на трьох роботах, збирає на нове житло. А Мар’яна, за останніми чутками, вдало вийшла заміж удруге. За того самого ріелтора, через якого продала київську квартиру.
Отак буває: ти віриш, сподіваєшся, довіряєш. А тебе — зраджують. І не вороги, а свої. Родина…
