Я знаю, що була жахливою матір’ю. Прийшла побачити сина — «У мене немає матері», — відповів він і пішов.
Коли Ярославу виповнилося три роки, наше родинне життя розлетілося — чоловік зібрав речі та пішов. Без пояснень, без жалю. Я залишилася сама з дитиною, без підтримки, з порожнім гаманцем і гіркою обрадою в серці. За кілька місяців я погодилася поїхати на заробітки — сподівалася стати на ноги та дати синові гідне майбутнє.
Ярослава я залишила на опіку мами. Саме вона водила його до садочка, вчила вірші, прасувала шкільну форму, коли він пішов у перший клас. Саме бабуся заспокоювала його вночі, коли він плакав від туги. А я… Надсилала посилки, гроші, листи. Але приїжджала — рідко. Завжди щось заважало: робота, побут, нові стосунки.
Так, я закохалася. В іншому місті, в іншій країні, в іншого чоловіка. І в якийсь момент усвідомила, що син — не вписується в те нове життя. Я намагалася не визнавати цього, але так воно і було. Він став для мене чимось далеким, важким нагадуванням про те, від чого втекла.
Коли Ярослав закінчив школу, він вступив до університету. Навчався відмінно. Влаштувався в міжнародну компанію і почав працювати в Польщі. Літав по різним країнам, зростав як фахівець. Я пишалася ним, хоч і здалеку.
Одного разу в Італії він зустрів дівчину на йм’я Одарка. Виявилося, що вона теж з України. Між ними спалахнуло почуття. Незабаром вони почали жити разом. А коли Одарка завагітніла, пара вирішила повернутися до Львова, одружилася й купила квартиру. Народився їхній син, Тарас. Ярослав мріяв про велику родину, але дружина думала інакше — їй хотілося ще пожити для себе.
Він частіше їздив у відрядження, але намагався компенсувати це грішми, подарунками, подорожами. Працював на знос, але вірив, що робить все правильно.
Одного разу він повернувся раніше — затримався майже на два місяці. Одарки вдома не було. Тарас грав із нянею. Дівчина заплуталася, сказала, що господиня пішла на фітнес. Щось у голосі видавало брехню. Поки Ярослав розкладав із валізи подарунки, син радісно підбіг і, схопивши іграшку, вигукнув:
— У мене вже така є! Дядько Богдан таку саму подарував!
Все стало зрозуміло. Одарка зізналася: у неї роман із Богданом вже більше року, і вона не збирається це приховувати. «Ти завжди десь літаєш, я просто втомилася бути сама», — сказала вона.
Наступного дня Ярослав подав на розлучення. «Я не забороняю тобі бачити сина. Але квартира моя. Шукай, де жити з коханцем», — сказав він рівно, але твердо. Вона благала залишити житло — мовляв, дитині не буде де спати. Але він був непохитний.
За два тижні вона стояла із сином біля дверей:
— Ми з Богданом їдемо. Нехай Тарас поки поживе з тобою. Коли влаштуємося, заберу його.
— Його не хоче бачити твій сожитель, так?
Вона мовчала.
Так почалося їхнє нове життя удвох. Ярослав кинув роботу, відкрив свою справу, щоб бути поруч із сином. Тарас спочатку питав про маму, але згодом перестав. Одарка більше не дзвонила й не приїжджала. Ярослав не хотів одружуватися знову — зрада залишила в серці слід назавжди.
Минали роки. Тарас виріс. Одного сірого веВона повернулася і зрозуміла, що деякі помилки виправити вже ніколи.
