Я знаю, що була жахливою матір’ю. Прийшла побачити сина — «У мене немає матері», — відповів він і пішов.
Коли Микиті виповнилося три роки, наш сімейний світ розвалився — чоловік зібрав речі та пішов. Без пояснень, без жалю. Я залишилася сама з дитиною, без підтримки, з порожнім гаманцем і гіркою образу в серці. Через кілька місяців я погодилася поїхати на заробітки за кордон — сподівалася вистояти на ногах і дати синові гідне майбутнє.
Микиту я залишила на піклуванні моєї мами. Саме вона водила його до садочка, вчила віршики, прасувала шкільну форму, коли він пішов у перший клас. Саме бабуся заспокоювала його вночі, коли він плакав від туги. А я… Я надсилала посилки, гроші, листи. Але приїжджала — рідко. Щось завжди заважало: робота, побут, нові стосунки.
Так, я закохалася. В іншому місті, в іншій країні, в іншого чоловіка. І в якийсь момент зрозуміла, що син — не вписується в те нове життя. Я намагалася цього не визнавати, але саме так і було. Він став для мене чимось далеким, тягарем, болючим нагадуванням про те, від чого втекла.
Коли Микита закінчив школу, він вступив до університету. Навчався відмінно. Влаштувався в міжнародну компанію і почав працювати в Польщі. Літав по різних країнах, зростав професійно. Я пишалася ним, хоч і здалеку.
Одного разу в Італії він познайомився з дівчиною на ім’я Марічка. Виявилося, що вона теж з України. Між ними спалахнуло почуття. Незабаром вони почали жити разом. А коли Марічка завагітніла, пара вирішила повернутися до Львова, зіграли весілля та купили квартиру. Народився їхній син, Олесь. Микита мріяв про велику родину, але дружина була іншої думки — їй хотілося ще пожити для себе.
Він частіше їздив у відрядження, але намагався компенсувати це грошима, подарунками, подорожами. Жив на знос, але вважав, що робить усе правильно.
Одного разу він повернувся з поїздки раніше — затримався майже на два місяці. Марічки вдома не було. Олесь грав із нянею. Дівчина збентежилася, сказала, що господиня пішла на фітнес. Щось у голосі зраджувало брехню. Поки Микита розкладав із чемодона подарунки, син радісно підбіг і, взявши іграшку, вигукнув:
— У мене вже така є! Дядько Богдан таку саму подарував!
Усе стало зрозуміло. Марічка зізналася: у неї роман із Богданом вже більше року, і вона не збирається це приховувати. «Ти завжди десь літаєш, я просто втомилася бути сама», — сказала вона.
Наступного дня Микита подала на розлучення. «Я не забороняю тобі бачити сина. Але квартира моя. Знайди, де жити з коханцем», — сказав він спокійно, але твердо. Вона благала залишити житло — мовляв, дитині не буде де спати. Але він був непохитний.
Через два тижні вона стояла із сином біля дверей:
— Ми з Богданом їдемо. Нехай Олесь поки поживе з тобою. Коли влаштуємося, заберу його.
— Він не хоче бачити твого сожителя, так?
Вона мовчала.
Так почалося їхнє нове життя удвох. Микита кинув роботу, відкрив свою справу, щоб бути поряд із сином. Олесь спочатку питав про маму, але незабаром перестав. Марічка більше не дзвонила і не приїжджала. Микита не хотів більше одружуватися — зрада залишила в серці опік назавжди.
Минули роки. Олесь виріс. Одного сірого вечора до їхнього під’їзду підійшла жінка. Постаріла, з винуватим поглядом.
— Я ледь дізналася, де ви живете. Хочу побачити сина. Я знаю, я все зробила неправильно…
Олесь мовчки подивився на батька. Той кивнув:
— Так. Це твоя мама.
Хлопець підняв очі і тихо сказав:
— У мене немає матері.
Він повернувся і пішов у будинок. Я стояв, немов приголомшений. Дивився їй у вічі і бачив порожнечу. Я зрозумів — слів більше не потрібно.
— Ти почула. Не приходь більше.
Я грюкнув дверима і пішов до сина. Там, за цими дверима, була моя справжня родина.
