Віра Павлівна стоїть біля накритого столу, поправляючи серветки і переставляючи келихи, хоча все давно ідеально. П’ятдесят п’ять. Ювілей. Роман два тижні натякав на особливий подарунок, і вона дозволяє собі сподіватися — на каблучку, на пропозицію, на статус, який захистить її в разі чого.
Гості вже зібралися. Син Денис із дружиною Оленою сидять на дивані, Галина Петрівна — мати Романа — зайняла крісло біля вікна й оглядає квартиру так, ніби складає опис майна.
— Віро, сядь уже, — кличе Роман, дістаючи з пакета згорток. — Пора дарувати подарунки.
— Зараз, тільки свічки запалю.
— Потім запалиш. Іди сюди.
Віра підходить, усміхаючись. Олена тисне руку чоловіка. Денис напружується — він давно не довіряє Романові, хоча ніколи не каже цього вголос.
— Ось, — Роман простягає згорток. — Це від нас із мамою. Разом вибирали.
Віра розгортає папір. Плаття. Болотяного кольору, з якимись дивними складками на животі й рукавами три чверті.
— Гарне, правда? — Галина Петрівна подається вперед. — Я сама вибрала. Практичне, на твій вік. І зі знижкою взяли, уявляєш? Вісімдесят відсотків. Уцінка, звісно, але воно нове, не ношене.
— Дякую, — Віра акуратно складає плаття назад в обгортку.
— Ти що, не рада? — Роман хмуриться.
— Рада. Просто несподівано.
— А чого ти чекала?
Віра мовчить. Олена встає й починає збирати зайві тарілки, щоб віднести на кухню. Денис дивиться на матір, і в його очах щось таке, від чого Вірі хочеться відвернутися.
— Я думала, ти вибереш сам, — нарешті каже вона. — Без допомоги.
— А що не так із допомогою? У мами смак. Вона двадцять років людей зачісувала, надивилася на моду.
— Ромо, це ж ювілей. П’ятдесят п’ять років.
— І що? Плаття — гарний подарунок. Або тобі шуба потрібна? Так літо на дворі.
Галина Петрівна підтискає губи.
— Не вдячність якась. Я в магазин спеціально їздила. На інший кінець міста. А вона носом крутить.
— Я не кручу носом, Галино Петрівно.
— А що тоді? Чого мовчиш, як води в рот набрала?
Олена повертається з кухні й сідає поруч із чоловіком. Денис обіймає її за плече.
— Може, торт винесемо? — пропонує Олена. — Зі свічками. Я допоможу.
— Зачекай, — Роман не зводить очей із Віри. — Я хочу зрозуміти. Ти незадоволена подарунком?
— Я сказала «дякую».
— Ти сказала так, що краще б промовчала.
Віра глибоко вдихає. Видихає. Дивиться на Романа — чоловіка, з яким прожила три роки. Сорок років, усе ще гарний, чарівний. І абсолютно чужий у цю хвилину.
— Гаразд. Я скажу чесно. Я сподівалася на каблучку.
— На каблучку?
— Так. На пропозицію. Ми три роки разом, Ромо. Я думала, ювілей — слушний момент.
Галина Петрівна фиркає. Роман переглядається з нею й усміхається.
— Віро, ми ж сучасні люди. Навіщо нам штамп у паспорті?
— Для того, що цивільна дружина — ніхто. Ні в документах, ні в спадщині, ні в очах закону.
— Ти що, уже про спадщину думаєш? Ми живі-здорові.
— Я думаю про захищеність. Про те, що буде, якщо щось трапиться.
— Якщо щось трапиться, я про тебе подбаю.
— Як? Якщо ми не одружені, у тебе немає жодних зобов’язань.
Роман встає, проходжується по кімнаті. Галина Петрівна дивиться на сина зі схваленням — мовляв, правильно, не ведися.
— Віро, давай не псувати свято, — він повертається, сідає поруч. — Я зрозумів, ти хочеш каблучку. Ми це обговоримо. Потім. Не сьогодні.
— Коли — потім?
— Коли буде слушний час.
— А коли він буде слушним? Через рік? Через п’ять?
— Не тисни на мене.
Денис кашляє.
— Може, справді торт? Мам, давай відсвяткуємо нормально. А решту потім.
Віра дивиться на сина. Потім на Олену — невістка дивиться співчутливо, але мовчить, розуміючи, що не її діло втручатися.
— Гаразд, — Віра киває. — Неси торт.
Олена встає й іде на кухню. Денис рушає за нею — допомогти зі свічками.
Галина Петрівна нахиляється до Віри й знижує голос:
— Ти б обережніше. Мій син не зобов’язаний на тобі женитися. Ти розлучниця з дорослою дитиною. А Ромі сорок років, він ще молоду може знайти.
— Дякую за турботу, Галино Петрівно.
— Я не турбуюся. Я попереджаю.
Віра всміхається. Спокійно, рівно. Усередині все горить, але вона не показує.
— Я почула.
Минув місяць. Віра сидить на кухні, перевіряючи баланс на картці. Переказ пішов — п’ятнадцять тисяч гривень Денису. На заводі скорочення, зарплату затримують, а Олена вагітна. Перший триместр, токсикоз, витрати на вітаміни й аналізи.
Роман входить без стуку, заглядає їй через плече.
— Що робиш?
— Перевіряю рахунки.
— Знову переказувала Денискові?
Віра ховає телефон у кишеню.
— Це мої гроші.
— Ми живемо разом. У нас спільний бюджет.
— У нас немає спільного бюджету. Ти платиш за комунальні, я — за їжу. Решта — кожен сам.
— І скільки ти йому віддала за цей місяць?
— Це не твоє діло.
Роман сідає навпроти.
— Віро, ми збиралися машину купувати. На мамині гроші. Вона квартиру продала, щоб нам допомогти.
— Вона продала квартиру, щоб допомогти тобі. Не нам.
— Яка різниця?
— Величезна. Ця машина буде на твоє ім’я, не на моє.
— І що? Я ж буду тебе возити.
Віра встає, вмикає чайник. Їй треба щось робити руками, щоб не зірватися.
— Ромо, мій син без роботи. Його дружина вагітна. Їм потрібна допомога.
— А мені не потрібна?
— Тобі? Ти здоровий, молодий, живеш у моїй квартирі безкоштовно. Яка тобі потрібна допомога?
— Ти забуваєш, хто тут чоловік.
— Я пам’ятаю. І бачу, як цей чоловік розпоряджається чужими грошима.
Роман червоніє.
— Це ти про що?
— Про те, що твоя мати продала квартиру, а гроші чомусь ідуть на машину для тебе, а не на житло для неї.
— Вона буде жити зі мною. З нами.
Віра повертається різко.
— Що?
— Ми поговорили. Вона переїде сюди.
— У мою квартиру?
— У нашу квартиру.
— Ні, Романе. Ця квартира моя. Тільки моя. На моє ім’я. Ти тут гість.
— Гість? Три роки — гість?
— Три роки співмешканець без зобов’язань. Так ти сам хотів.
Роман встає, підходить ближче. Віра не відступає.
— Віро, будь розумною. Мамі нема куди йти. Вона все віддала.
— Вона віддала гроші тобі. Ось ти й вирішуй, де їй жити.
— Я й вирішую. Тут.
— Ні.
— Чому?
— Тому що це мій дім. І я не хочу жити зі свекрухою, яка не є мені свекрухою.
Роман відступає на крок. В його очах миготить щось — розгубленість? Злість?
— Ти жорстока жінка, Віро.
— Я реалістка. Ти не хочеш на мені женитися, але хочеш, щоб я утримувала твою матір?
— Вона не буде сидіти на твоїй шиї. У неї пенсія.
— І що, на пенсію вона буде оплачувати свою кімнату в моїй квартирі? Оренду?
— Яку кімнату? Вона буде жити в гостьовій.
— У нашій спальні?
— Ні, в гостьовій. Ми переїдемо у велику кімнату.
Віра сміється. Коротко, сухо.
— Ромо, у мене в гостьовій кабінет. Мої речі. Мої книги. Моє життя.
— Поступишся.
— Віро!
— Я сказала — ні. І припини скиглити. Ти співмешканець, не чоловік.
Роман мовчить. Чайник клацає, вимикається. Віра дістає чашку, заварює собі чай. Руки працюють автоматично.
— Ти пошкодуєш, — каже він нарешті.
— Можливо. Але це буде моє рішення і мої наслідки. Не твої.
Він виходить, грюкнувши дверима. Віра сідає за стіл, обхоплює чашку. Телефонує Денису.
— Алло, синку?
— Так, мам. Щось сталося?
— Нічого. Просто хотіла запитати — як Олена?
— Нормально. Тошнить ще, але вже менше. Дякую за гроші, ми отримали.
— Добре. Якщо треба ще — скажи.
— Мам, ми впораємося. Не треба через нас із Романом сваритися.
— Ми не сваримося. Ми з’ясовуємо стосунки, це називається кордони.
Денис мовчить.
— Мам, ти впевнена, що він та людина, з якою варто з’ясовувати кордони?
— Я вже не впевнена ні в чому, синку. Але я розберуся.
— Якщо що — телефонуй. Ми з Оленою поруч.
— Знаю. Цілую вас обох.
Вона кладе трубку і допиває чай. За вікном темніє. Десь у глибині квартири грюкають двері — Роман збирається кудись.
*
Ще через два тижні Віра повертається додому й застає в вітальні Галину Петрівну. Та сидить на дивані з чашкою чаю й дивиться телевізор.
— Добрий вечір, — Віра зупиняється на порозі. — Не знала, що ви прийдете.
— А я не в гості. Я переїхала.
— Пробачте?
— Рома сказав, ви домовилися. Мої речі в гостьовій.
Віра повільно опускає сумку на підлогу. Проходить у гостьову кімнату. Там стоять дві валізи, на ліжку лежить стопка постільної білизни. Її книги зсунуті в кут, її папери — звалені на підлогу.
Вона повертається у вітальню.
— Де Роман?
— Поїхав. Сказав, повернеться пізно.
— Зрозуміло.
Віра дістає телефон, набирає номер.
— Ромо, ти де?
— У друзів. А що?
— Твоя мати в моїй квартирі. З речами.
— Так, я її перевіз. Поки тебе не було.
— Без моєї згоди.
— Ти б усе одно не погодилася. Довелося діяти.
— Діяти?
— Віро, не влаштовуй скандал. Мама вже тут. Не виганяти ж її на вулицю.
— Чому ж ні?
— Що — чому ні?
— Чому не вигнати? Думаю, якраз це зробити.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Віро, це нелюдяно. Вона літня жінка.
— Вона літня жінка, яка продала свою квартиру й віддала гроші сину. Це був її вибір.
— Вона розраховувала жити з нами!
— Вона розраховувала. Ти розраховував. А мене хтось запитав?
Роман мовчить. Потім голос стає іншим — жорстким, холодним.
— Віро, я тобі раджу подумати добре. Ми три роки разом. Я вклав у ці стосунки час, сили, гроші.
— Які гроші?
— Комуналку платив.
— Комуналка — це не внесок у стосунки. Це мінімум для людини, яка живе в чужій квартирі. Безкоштовно.
— У чужій? Ти весь час це повторюєш — чужа, моя, не твоя. Ми партнери чи ні?
— Партнери мають рівні права й рівні обов’язки. У нас ні того, ні іншого.
— Тому що ти не даєш!
— Тому що ти не пропонуєш. За три роки — ні каблучки, ні пропозиції, ні розмови про майбутнє. Тільки натяки на те, що ти тут головний чоловік.
— Я і є головний чоловік!
— У моєму домі? Ні, Ромо. У моєму домі головна — я, а ти співмешканець.
Вона скидає дзвінок. Повертається у вітальню. Галина Петрівна дивиться на неї насторожено.
— Будуть проблеми? — питає вона.
— Для вас — так.
— Це що означає?
— Це означає, що завтра вранці ви поїдете звідси. Разом із речами.
— Куди? Мені нема куди їхати!
— Це не моя проблема.
— Роман сказав…
— Роман сказав багато чого. Але це не його квартира. Це моя квартира. І я вирішую, хто тут живе. Не ви.
Галина Петрівна блідне.
— Ти не посмієш…
— Уже посміла.
— Я подзвоню Ромі!
— Дзвоніть. Він нічого не змінить.
— Ти… ти гадюка!
— Дякую за комплімент. Але я гадюка у своєму домі.
Віра йде на кухню й зачиняє двері. Їй треба подумати. Телефонує подрузі Марині.
— Марино, привіт.
— Вірочко! Голос у тебе дивний.
— Роман перевіз свою матір до мене. Без дозволу. Поки мене не було вдома.
Марина свистить.
— Оце номер. Ну й нахабство. І що ти збираєшся робити?
— Вигнати обох.
— Правильно. Я тобі ще на початку казала — він пристосуванець. Зручний, але не надійний.
— Пам’ятаю. Треба було слухати.
— Треба було. Але краще пізно, ніж ніколи. Тобі допомога потрібна?
— Поки ні. Впораюся.
— Якщо що — телефонуй. Я приїду.
— Дякую, Марино.
Вона кладе трубку. Потім набирає ще один номер.
— Людмило? Це Віра, сусідка з третього поверху.
— Так, Віро Павлівно, слухаю.
— Завтра вранці в мене буде… складна ситуація. Можеш зайти? Посидіти, придивитися.
— А що сталося?
— Виганяю співмешканця з матір’ю. Хочу, щоб був свідок — про всяк випадок.
Людмила хмикає.
— Прийду. О котрій?
— О дев’ятій.
— Буду.
Ранок починається рано. Віра встає о сьомій, готує собі каву, збирає документи на квартиру. Роман повернувся вночі — вона чула, як він вовтузився в передпокої. Зараз спить у спальні.
О дев’ятій приходить Людмила — кремезна жінка з суворим поглядом і міцними руками. Сідає на табуретку біля дверей, як домовлялися.
— Чого чекаємо? — питає вона.
— Коли прокинуться.
— Може, розбудити?
— Встигнемо.
О пів на десяту з гостьової виходить Галина Петрівна — в халаті, з пом’ятим обличчям.
— А це хто? — вона витріщається на Людмилу.
— Сусідка.
— Навіщо вона тут?
— Придивляється.
— За чим?
— За тим, щоб ви нічого зайвого не забрали, коли будете збирати речі.
Галина Петрівна розплющує очі.
— Рома! — репетує вона. — Рома, іди сюди!
Зі спальні з’являється Роман — теж у халаті, заспаний, злий.
— Що за ґвалт зранку?
— Твоя співмешканка виганяє нас!
— Що? — він повертається до Віри. — Ти зовсім зухвала стала?
— Ні. Я у своєму праві. Це моя квартира. Ви обоє — без реєстрації, без права власності, без жодних документів. Я попросила вас піти — ви підете.
— Я нікуди не піду!
— Підеш. Сам або з дільничним. Або витягну за волосся.
— Ти викличеш дільничного?
— Якщо знадобиться — так.
Роман підходить ближче. Людмила встає зі своєї табуретки — не загрозливо, просто показує, що вона тут.
— Віро, давай поговоримо, — голос Романа стає м’якшим. — Спокійно, без сторонніх.
— Ми три роки говорили. Усе, що треба було сказати — уже сказано.
— Але ти ж розумієш… Мама віддала всі гроші. Їй нема куди йти.
— Вона віддала гроші тобі. На машину. Продай машину — купи їй житло.
— Машину ще не купили.
— Значить, гроші є. Зніми їй квартиру.
— Це тимчасово!
— Твої проблеми — твої рішення. Я тут ні до чого.
Галина Петрівна сідає на диван і хапається за серце.
— Ой, погано мені… Серце… Викличте швидку…
Віра дивиться на неї спокійно. Дістає з кишені пляшечку.
— Нашатир?
— Нашатирний спирт. Допомагає від удаваних непритомностей.
— Я не удаю!
— Тоді відкрий очі й дихай нормально. У тебе губи не синіють і пульс рівний.
Людмила хмикає. Галина Петрівна розплющує очі й з ненавистю дивиться на Віру.
— Відьма стара.
— Від старої чую. І взагалі визначтеся, гадюка я чи відьма, втім мені все подобається.
Роман ступає до Віри. Вона не відступає.
— Ти пошкодуєш про це, — каже він. — Я обіцяю.
— Дякую за ранкове побажання, воно до речі. Але я жалкую тільки про те, що витратила на тебе три роки.
— Три роки, між іншим, найкращі!
— Для кого? Для мене це були три роки очікування. Очікування поваги, очікування чесності, очікування, що ти подорослішаєш.
— Я дорослий!
— Та ну? Дорослий чоловік не перевозить матір у чужу квартиру без дозволу. Дорослий чоловік не дарує жінці уцінене плаття болотяного кольору на ювілей. Ти, мабуть, переплутав його з мішком для картоплі.
— Мамі сподобалося це плаття!
— Ось саме. Мамі. Не мені. Подаруй його їй.
Роман мовчить. Потім розвертається й іде в спальню. За хвилину звідти чути гуркіт — він кидає речі в сумку.
Галина Петрівна сидить на дивані, не рухаючись.
— Мені зібрати ваші речі? — питає Віра.
— Сама зберу.
— Тоді вперед збирати. Чого чекаєте? У вас година.
— Ти не маєш права так поводитися з людьми!
— Маю. Це мій дім. Мої правила.
Галина Петрівна встає й іде в гостьову. Людмила знову сідає на табуретку.
— Міцно ти їх, — каже вона схвально.
— Міцно, — погоджується Віра. — Треба було раніше.
За сорок хвилин Роман виходить із двома сумками. Галина Петрівна — з валізами.
— Віро, востаннє, — Роман зупиняється біля дверей. — Схаменися. Ми можемо все виправити.
— Навіщо?
— Тому що нема чого виправляти. Було помилкою — виправлено. Ми більше не разом.
— Ти залишишся сама.
— Краще сама, ніж із тим, хто мене не поважає.
Роман відкриває рота, але нічого не каже. Галина Петрівна штовхає його в спину.
— Ходімо, синку. Не треба принижуватися перед цією… цією…
— Перед господинею дому, — підказує Людмила. — Правильне слово — господиня.
Двері зачиняються. Віра повертає замок. Дивиться на Людмилу.
— Дякую.
— Нема за що. Давно треба було.
— Знаю.
Людмила йде. Віра залишається сама в тихій квартирі. Проходжується кімнатами — спальня, гостьова, кухня. Відкриває вікно, впускає свіже повітря. Дістає телефон.
— Денисе? Приїжджай сьогодні. З Оленою. Є розмова.
— Що сталося? Голос у тебе дивний.
— Нічого поганого. Навпаки. Просто приїжджайте.
Увечері Денис із Оленою сидять на кухні. Віра наливає всім чаю, ставить на стіл вазочку з варенням.
— Отже, вигнала? — Денис дивиться на матір із повагою.
— Вигнала.
— Давно пора.
— Знаю. Але я сподівалася…
— На що? Що він схаменеться?
— Що в мене буде сім’я.
Олена накриває її руку своєю.
— Віро Павлівно, у вас є сім’я. Ми з Денисом. І маленький скоро.
Віра всміхається.
— Дякую, Олено.
— Мам, — Денис відсуває чашку. — У бабусі дім залишився. В області.
— Так. Мені за заповітом.
— Я туди їздив минулого тижня. З Оленою.
— Подивитися. Він у гарному стані. Дах цілий, стіни міцні. Ділянка велика. Яблуні є.
Віра киває.
— Я планувала віддати його тобі. Коли… коли прийде час.
— Час прийшов, — Денис дивиться на дружину. — Ми хочемо туди переїхати. Якщо ти не проти.
— Переїхати? А робота?
— На заводі мене скоротили. Офіційно. Учора прийшло повідомлення.
— Ох, Денисе…
— Не переживай. Олена знайшла там місце. В обласному центрі, півгодини на електричці. А я буду дім ремонтувати, сад відновлювати. Потім видно буде.
— Ви впевнені?
— Упевнені, — Олена всміхається. — Для дитини там краще. Повітря, природа. І ви зможете приїжджати будь-коли.
— Дім — ваш, — Віра встає, підходить до шафи, дістає папку з документами. — Ось. Усе тут. Переоформимо на тебе, як захочеш.
Денис бере папку, гортає папери. Потім встає й обіймає матір.
— Дякую, мам.
— Це ваше. По праву.
— Знаю. Але все одно — дякую.
Олена теж встає, обіймає свекруху з іншого боку. Вони так і стоять утрьох — мовчки, просто тримаючи одне одного.
— Гаразд, — Віра перша відсторонюється. — Досить сентиментів. Давайте планувати. Коли переїзд?
— Наступного тижня. Речей небагато, вкладемося за день.
— Я допоможу.
— Домовилися.
Через тиждень Віра приїжджає в бабусин дім. Денис із Оленою вже облаштовуються — миють підлогу, протирають вікна, розставляють нехитрі меблі. У саду цвітуть яблуні — пізні, травневі.
— Дивись, що знайшла! — Олена вибігає з кухні з чашкою в руках. Біла, з блакитними ромашками. — Твоя бабуся такі любила?
— Любила. Це її парадні чашки. Для гостей.
— Будуть нашими святковими. Для особливих випадків.
Віра бере чашку, крутить у руках. Згадує бабусю — строгу, справедливу, яка ніколи не терпіла неповаги від кого б то не було.
— Бабуся б схвалила, — каже вона тихо.
— Що саме?
— Усе. Вас. Дім. Те, що я нарешті перестала чекати дива від чужих чоловіків.
Денис заходить на кухню з відром і ганчіркою.
— Мам, другий поверх готовий. Можеш подивитися.
— Іду.
Вона піднімається скрипучими сходами. Нагорі дві кімнати — велика й маленька. У маленькій Олена вже повісила фіранки й поставила колиску.
— Для внука? — питає Віра.
— Або внучки. Поки не знаємо.
— Неважливо. Головне — здоровий.
— Здоровий буде. Лікарі кажуть, усе гаразд.
Віра стоїть біля вікна. Вид відкривається на сад — яблуні в цвіту, стара лавка під ними, паркан, за яким починається сусідська ділянка.
— Красиво тут, — каже вона.
— Дуже.
— Я буду приїжджати. Часто. Якщо не проти.
— Віро Павлівно, цей дім — і ваш також. Завжди.
Віра обертається, дивиться на невістку. Молода, світла, з животиком, який уже починає округлюватися.
— За що?
— За те, що ти така. За те, що любиш мого сина. За те, що не стала лізти, коли я розбиралася з Романом.
— Це не моє діло було.
— Ось саме. Ти зрозуміла. Інша б почала радити, втручатися, робити гірше.
— Я не інша. Я — Олена.
Свекруха сміється. Легко, вільно — так, як не сміялася давно.
— Так. Ти — Олена. І слава богу.
Вони спускаються вниз. Денис уже накриває на стіл — простий обід, макарони з сосисками, салат зі свіжих огірків.
— Мам, сідай. Відзначимо новосілля.
— Чим відзначати будемо?
— Компотом. Олені не можна нічого міцнішого.
— І правильно.
Вони сідають за стіл. Денис розливає компот по бабусиних чашках із ромашками.
— За нас, — каже він, піднімаючи чашку. — За сім’ю. За нове життя.
— За сім’ю, — повторює Віра.
Вони цокаються чашками. Компот солодкий, яблучний — із торішніх запасів.
— До речі, — Денис дивиться на матір. — Роман не дзвонив?
— Дзвонив. Три рази.
— І що?
— Я не брала трубку. Потім заблокувала номер.
— Правильно.
— Знаю. Шкодую тільки про одне.
— Про що?
— Що плаття не викинула одразу. Воно досі в шафі висить.
Олена фиркає.
— Болотяне?
— Воно саме.
— Не викидайте. Привезіть.
— Ми на опудало повісимо.
Віра замислюється. Потім киває.
— Мабуть, ти права. Привезу.
За вікном шумить вітер, хитаючи гілки яблунь. Десь далеко гавкає собака. Сонце хилиться до заходу, освітлюючи кухню теплим оранжевим світлом.
Віра дивиться на сина, на невістку, на їхні з’єднані руки. Потім на свої руки — пусті, але вільні.
— Знаєте, — каже вона, — я почуваюся вдома.
— Ти і є вдома, — відповідає Денис. — Тут, із нами.
Вона всміхається.
— Так. Саме тут.
