— Ти знов купив не той хліб. Я ж просила — без насіння, — Олена поклала буханку на стіл навіть не глянувши на Олега.
— Він був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти лаєшся? Нормальний хліб.
— У Данилка потім шлунок болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш з ним.
Олег на мить заплющив очі і повільно видихнув. Він поставив торбу з продуктами далі, біля вікна, і сам сів на табуретку там же. Ніби намагався триматися подалі від сім’ї. Хотів бути ближче, але не міг.
У двері подзвонила Мар’яна. Вона прийшла з гостинцями та посмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття дня бабака. Завжди клопоти, але сімейні, теплі. Її тягнуло до цього тепла.
— Привіт, родино. Ну, як тут у вас? Тиша, затишок і спокій?
— Якби. Та майже вибралися. Зараз лише уроки, вечеря, ванна. Ну, і одяг на завтра погладити, — відповіла Олена, розвантажуючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не присіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулася Мар’яна, знімаючи куртку.
Олег лише кивнув їй на знак вітання і пішов у спальню. Він давно не намагався втручатися у жіночі розмови.
— Все як завжди? — тихо запитала Мар’яна, дивлячись на сестру.
— У сенсі?
— Ну, ти знову тут сама. А Олег у сусідній кімнаті, тихіший води.
Олена махнула рукою, роздратовано закативши очі.
— Не починай. У нас просто… розподіл обов’язків. Я по домі й дітям, він працює. Все як у всіх.
— Я не про це. Він уже півтори години як вдома. Ти хоч раз за цей час з ним поговорила?
— Ну вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю щовечора. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками на зав’язках, облупана дошка для нарізки. На стіні — список гуртків і розклад тренувань. Все написано акуратним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — запитала Мар’яна.
Олена знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама нас по півдня вдома саму залишала? І як батько пив, поки вона працювала? Мовчу вже про те, який безлад завжди був. У туалет було страшно зайти, поки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Мар’яна й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми валялися на підлозі й дивилися мультики. Ти коли востаннє з малими щось разом дивилася?
Олена соромливо відвела погляд. Відповідь був очевидний.
— Їм потрібен англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Олегові теж нічого не треба?
Олена глянула у бік коридору, нахмурившись.
— Він дорослий. Не дитина. Потерпить заради сім’ї.
Мар’яна замовкла. Лише подивилася на сестру, у якої під очима — сині мішки, а волосся зібране в неохайний пучок. Її руки нагадували вічний двигун: відкрити, закрити, помішати, прибрати.
— Ти любиш його? — раптом запитала Мар’яна.
— Ти з глузду з’їхала?! Звісно, люблю! Просто зараз не до того.
— Більше десяти років не до того. Відтоді, як народився Денис.
У кімнату зайшов Данилко. У піжамі, весь розкуйовджений і насуплений, наче горобець.
— Мам, у Дениса книжка порвалася. Він сказав, що це я. Але я не чіпав!
— Зараз розберуся.
Олена миттєво встала й пішла. Мар’яна залишилася сама на кухні, але ненадовго. За кілька хвилин з’явився Олег. Він ніби чекав, поки дружина піде, щоб налити собі води.
— Втомився? — м’яко запитала Мар’яна.
— Та нічого. Просто мені іноді здається, що якщо я зникну, вона й не помітить, — тихо поскаржився Олег.
— Вона помітить. Але, можливо, надто пізно.
Він знизав плечима, зітхнув і відвернувся.
— Я люблю їх. Але я тут ніби зайвий. Як меблі. Гроші приніс — і вільний.
Мар’яна не знала, що відповісти, а Олег не чекав відповіді. Він просто встав і пішов назад у спальню.
Олена так і не повернулася. Вона застрягла десь між пошкодженою книжкою, запиленими підвіконнями й неохайно складеним одягом у шафі.
Наступного ранку почалося не з кави, а зі сварки біля шафи. Олена, як завжди, намагалася максимально утеплити всіх.
— Денис, вдягни ту куртку, з капюшоном.
— Мам, мені в ній спекотно. Ми ж до ТЦ їдемо, там тепло.
— А поки по вулиці пройдеш? Хто потім тобі соплі витиратиме?
Данилко, молодший, крутився біля дверей, натягуючи шкарпетки прямо на чоботи, щоб «менше ковзало». Олена гаркнула, він здригнувся, почав перевзуватися. Олег тим часом сидів у машині. Він кілька разів пропонував допомогти, але відповідь був незмінним: «Сама впораюся, не заважай».
Вже в машині він запитав:
— Слухай, а може, завтра удвох кудись? Тільки з тобою. У кіно, у кафе.Вони вийшли з кафе, тримаючись за руки, і зрозуміли, що тепер у них є шанс почати все спочатку.
