Я все знаю про твої походеньки, сказала дружина. Остап похолов.
Він не здригнувся, не побліднів хоча всередині все стиснулося в тугий клубок, як змята газета перед тим, як кинути у смітник. Просто завмер.
Ярина стояла біля плити, перемішувала борщ у каструлі. Звичайна поза спина до чоловіка, фартух у синю крапочку, запах смаженої цибулі. Домашня картина, навіть затишна. Але голос такий, що герой програм на «Суспільному» міг би позаздрити.
Остап навіть подумав: може, почув не те? Може, вона про огірки згадала? Мовляв, знаю, де хороші продають. Або згадався сусід із четвертого поверху, який «Ланоса» продає?
Ні.
Про всі твої походеньки, повторила Ярина, не повертаючись.
Ось тоді йому й стало по-справжньому холодно. Бо в її голосі не було ані істерики, ані образи. Не було нічого з того, чого він найбільше боявся: сліз, докорів, битого посуду. Тільки спокійне повідомлення наче сказала, що молоко закінчилося.
Пятдесят два роки Остап живе на світі. Двадцять вісім з них з цією жінкою. Знав її, як свої пять пальців: родимка на лівому плечі, як кутила носа, коли куштує борщ, як зітхає зранку. Але такого голосу від Ярини не чув ще жодного разу.
Ярино… почав він, але голос зник.
Похрипів. Спробував ще раз.
Яринко, ти про що?
Вона розвернулася. Подивилася довго і спокійно, ніби бачить вперше. Або переглядає старе фото, на якому давно нічого не видно.
Про Марію, скажімо, сказала. Із вашої бухгалтерії. Це був дві тисячі вісімнадцятий, якщо я не помиляюсь.
У Остапа пішла обертом земля. І це не перебільшення. І справді ніби стало порожньо під ногами, завис у повітрі.
Господи. Марія?!
Навіть обличчя вже не згадає. Щось було на корпоративі чи опісля? Коротко, нічого серйозного. Сам собі тоді пообіцяв: більше ніколи.
І про Соломію, продовжувала Ярина нечутно. Ту, що підійшла до тебе у фітнес-клубі. Два роки тому це було.
Він відкрив рота. Закрив.
А про Соломію ж звідки вона знала?!
Ярина вимкнула плиту. Зняла фартух повільно, склала навпіл. Сіла до столу.
Ти хочеш знати, як я дізналася? спитала. Чи, може, тобі важливіше, чому мовчала?
Остап мовчав. Не через те, що не хотів говорити просто не міг.
Уперше, почала Ярина, я помітила ще років десять тому. Ти почав затримуватись на роботі. Особливо по пятницях. Приходив веселий, з вогником у погляді. Пахло від тебе новим парфумом.
Вона усміхнулась гірко, без тіні радості.
Я тоді думала: може, здалося? Може, у вас там просто хтось нову туалетну воду використовує? Переконувала себе місяць. А потім знайшла в кишені твого піджака чек із ресторану. Вечеря на двох. Вино, десерт. Ми з тобою туди так жодного разу й не ходили
Остап хотів щось сказати, виправдатись, збрехати, як завжди. Але слова застрягли десь між шлунком і горлом.
Знаєш, що я зробила? Ярина подивилася йому в очі. Поплакала у ванній. Потім вмилася. Приготувала вечерю. Зустріла тебе з усмішкою. Дочці нічого не сказала їй тоді пятнадцять було, Діана якраз здавала ЗНО, перше кохання. Навіщо їй знати, що батько
Вона змовкла. Провела долонею по столу ніби стерла невидимий пил.
Думала, переживу. Перетруся. Чоловіки всі такі криза середнього віку, дурощі, гормони. Головне сімя разом.
Ярино… видавив Остап.
Не треба, перебила. Дай закінчу.
Він змовк.
А потім була друга. Третя. Четверта. Я вже не рахувала. Твій телефон відкритий завжди. Думав, я не зазираю? А я читала переписки. Оті дурні смски: «Сумую, зайченя», «Ти найкращий». Дивилась фотографії де ти обіймаєш їх, смієшся. Її голос затремтів уперше за вечір. Та вона зібралася, глибоко вдихнула.
І весь час я питала себе: навіщо мені це? Навіщо жити з людиною, якій я байдужа?
Я кохаю! вихопилося в Остапа. Ярино, я
Ні, твердо сказала вона. Не кохаєш. Кохаєш зручність. Чисту квартиру. Гарячий борщ. Випрасувані сорочки. Жінку, яка не ставить зайвих питань.
Вона підвелася. Підійшла до вікна і якийсь час дивилась у червневі сутінки.
Знаєш, коли я вирішила? спитала, не обертаючись. Місяць тому. Діана приїхала на вихідні. Сиділи на кухні, чай пили. Каже мені: «Мамо, ти якась чужа стала. Тихенька. Як не ти». А я подумала: Боже, вона права. Я вже десяток років живу не для себе.
Остап дивився на її прямую і напружену спину. І раптом зрозумів: він її вже не «може втратити», а втрачає. Просто зараз.
Я не хочу розлучатися, хрипко прошепотів він. Ярино, прошу.
А я хочу, просто відповіла вона. Документи вже подала. Через місяць суд.
Чому?! вибухнув Остап. Чому зараз?!
Ярина обернулася. Подивилася уважно. Усміхнулася сумно.
Бо зрозуміла: ти мене ніколи не зраджував, Остапе. Бо можна зрадити тільки того, хто для тебе важливий. А я для тебе була просто, як повітря.
Це була правда.
Остап сидить на дивані згорблений, раптом старший на десяток років. Ярина стоїть у дверях до коридору. Між ними двадцять вісім років шлюбу, спільна донька, квартира, в якій все памятає обох. І порожнеча. Прірва.
Ти ж розумієш, стиха каже він, що я без тебе пропаду.
Не пропадеш, виживеш, перебила вона. Якось.
Ні! він підхопився, ступив до неї. Ярино, я змінись! Клянусь, більше жодних
Остапе, вона підняла руку, зупиняючи. Справа не у них. Зовсім не у них.
А в чому ж?!
Вона помовчала. Шукала давно заготовлені, але ніколи не сказані слова.
Знаєш, як мені було? Завжди, коли ти повертався після чергової Марії чи Соломії, я лежала поряд і відчувала, що мене немає. Ти навіть і не приховував: телефон залишав відкритим, сорочки кидав у прання з чужою помадою на комірці. Ти вважав, що я дурна. Сліпа.
Остап похитнувся, наче його вдарили.
Я не хотів…
Не хотів? вона підійшла впритул. Її очі блищали не від сліз від обурення, що накопичувалося всі ці роки. Ти просто про мене не думав. Що ти думав, коли цілував іншу? «Дружина не дізнається»? Чи «Яка різниця»?
Він мовчав.
Бо правду страшно було визнавати.
Він справді не думав про неї. Ярина була просто частиною його життя. Він вірив: вона завжди буде.
Ти приходив додому після своїх походеньок і почувався нормально. Бо у твоєму світі нічого не змінилося. Дружина на місці. Сімя ціла. Все як годиться.
Вона відвернулася.
А мене там не було. У твоєму світі. Взагалі.
Остап зробив крок. Простягнув руку торкнутися плеча, обійняти, втримати.
Ярина відсторонилася.
Не треба, втомлено сказала. Пізно.
Він схопив її за руки.
Ярино, прошу! Дай мені шанс! Я змінюся! Стану іншим!
Вона глянула на їхні сплетені пальці, на його спотворене болем і страхом обличчя. І раптом усвідомила: він справді боїться. Тільки не її втратити.
Він боїться залишитись сам.
Знаєш, тихо промовила вона, вивільняючи руки. Я теж боялася бути сама. Без тебе, без сімї. Але знаєш, що я зрозуміла?
Взяла сумку, ключі.
Я вже давно сама. Поруч з тобою, але сама.
І пішла до дверей.
Минуло три тижні.
Остап сидить у порожній квартирі Ярина переїхала до Діани відразу після тієї розмови й гортає телефон. Марія з бухгалтерії. Соломія з фітнес-клубу. Ще два чи три імені в контактах, про які ще кілька місяців тому мріяв.
Зателефонував Соломії.
Скинула.
Марії написав прочитала, не відповіла.
Інші навіть не подивились.
Дивно: коли він був чоловіком у шлюбі всі прагнули його уваги. А зараз, коли він вільний…
Ніхто не потрібен.
Він сидить на дивані, у квартирі, що раптом стала чужою й величезною, й наразі, вперше за пятдесят два роки, відчуває справжню самотність.
Знову бере телефон. Знаходить контакт «Ярина». Довго дивиться на екран. Пальці тремтять.
Пише повідомлення. Видаляє. Пише ще раз. Знову стирає.
Врешті надсилає коротко: «Можна зустрітися?»
Відповідь приходить за годину: «Навіщо?»
Остап замислюється. Що сказати? «Пробач»? Замало. «Повернись»? Дурість. «Я змінився»? Брехня.
Він пише правду:
«Я хочу все почати спочатку. Нам можна дати шанс?»
Три крапки блимають. Зникають. Зявляються знову.
Ось відповідь:
«Прийди в суботу. До Діани. О другій. Поговоримо».
Остап видихає.
Він не знає, що буде. Чи пробачить вона. Чи повернеться. Чи дано йому право на другий шанс.
Він дивиться на обручку на пальці.
І вперше за довгі роки відчуває готовність почати заново.
Якщо вона дозволить.
Чи варто було Ярині заплющувати очі на зради чоловіка? Може, краще було б уже тоді, за першої зради, поставити крапку? Як думаєте ви?
