Василь познайомився з Оксаною на корпоративній вечірці у компанії, де він щойно почав працювати. Вони працювали в різних відділах, і він майже нічого про неї не знав. Вона одразу привернула його увагу — висока, струнка, з легкою усмішкою, від якої важко було відвести погляд. Весь вечір вони провели разом: танцювали до знесилення, сміялися, говорили про все на світі. Після вечірки Василь викликав таксі та провів її до дому в одному зі спальних районів Києва. Наступного дня він летів на роботу, наче на крилах, — так хотів її знову побачити.
По дорозі він зайшов у квітковий магазин, купив букет троянд і коробку її улюблених цукерок. Оксана зустріла його з сяючою усмішкою, і з того дня вони були нерозлучні. Їм обом було за тридцять, і вони не збиралися затягувати з романтикою — надто дорослі для довгих залицянь. Василь запропонував їй переїхати до нього, і вона погодилася без вагань. Життя з нею було як у казці: Оксана виявилася чудовою господинею, веселої, з легкою вдачею. Жодних турбот, жодних хмар на горизонті — тільки щастя та гармонія.
Василь вирішив, що пора зробити наступний крок. Купив перстень з маленьким діамантом, став на коліно і зробив їй пропозицію. Вона сказала «так», і вони поринули у весільні приготування. Але коли дійшло до списків гостей, Василь помітив дивину: у Оксани майже не було родичів. Вона пояснила, що у неї є лише далекі родичі, з якими давно втратила зв’язок. Василь знизав плечима — у кожного свої сімейні історії.
Напередодні весілля вона поїхала з подругами до салону краси — готуватися до великого дня. Телефон залишила вдома, на кухонному столі. Василь схопив його, вирішивши відвезти їй, адже знав адресу салону. Але, вже сівши в машину, він почув дзвінок. На екрані висвітилося «Мама». Він вагався, але вирішив відповісти — раптом щось термінове. У трубці почувся стомлений, тремтячий голос літньої жінки. Вона одразу почала докоряти: «Оксана зовсім совість втратила! Дітей на нас, стареньких, кинула, грошей не шле, а тепер і зовсім зникла! Вони хворіють, ліків немає, на що нам їх лікувати?»
Василь представився, відчуваючи, як німіють руки. «Що сталося?» — запитав він, і тут правда вдарила, як крижаний потік. Виявилося, у Оксани двоє дітей, яких вона залишила своїм батькам у селі під Києвом і поїхала до міста за «кращим життям». Спочатку надсилала гроші, але потім перестала. Старенькі тягнули їх на мізерну пенсію, а діти зростають — їм потрібен одяг, їжа, лікарі. Василь попросив номер рахунку та перевів, скільки міг, — на ліки та продукти. А потім розвернув машину додому. Салон краси лишився позаду, як і його ілюзії.
Дома він зібрав її речі у валізи — акуратно, але з кам’яним серцем. Коли вона повернулася — доглянута, з новою зачіскою та сяючим манікюром, — він мовчки вручив їй багаж. Вона розгубилася, почала питати, що сталося. Василь кинув їй телефон, не вимовивши жодного слова. Її очі розширилися — вона все зрозуміла. Почала щось пояснювати, виправдовуватися, але її голос звучав, як шум у порожнечі. Василь не хотів слухати. Після розмови з її матір’ю вона померла для нього як жінка, як людина.
Можна обманювати чоловіків, хитрувати, викручуватися — всі ми не святі. Але кинути своїх дітей на плечі стареньких батьків, забути про них, не допомагати й брехати мені в очі, що сім’ї немає? Це не вкладалося у його голову. Вона стояла перед ним — гарна, але порожня, як вигоріла оболонка. У той момент Василь побачив її справжню — і це було нестерпно.
Весілля не відбулося. Він розірвав усі зв’язки з нею, викреслив її зі свого життя, як страшний сон. Але питання залишилися. Як вам здається, можна зрозуміти Оксану? Чи може жінка, яка зрадила найближчих, бути вірною дружиною? Варто вірити її словам про любов, її обіцянкам, що зі мною все буде інакше? Я дивлюсь у майбутнє і не бачу там нічого, окрім тіні її брехні. Може, я занадто суворий, але для мене мати, що кинула дітей заради нового життя, — це не жінка, а примара, яку я не хочу бачити поруч з собою ніколи.
